Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Решту дня ця подія заволокла для Перемітька туманом. Він усе робив несвідомо, часом не те, що треба було, потім тюкав на себе, поправлявся — і знов помилявся. А заразом у голові йому вирували всякі здогади.
Що б це могло бути? Чого викликали? Схилявся до думки, що це не могло бути т є, його минуле, бо тоді б його просто схопили, зразу б заарештували... А втім, усе могло бути... усе... аж до найстрашнішого...
Цей туман у голові він приніс і додому, та й дома не міг знайти спокою. Думав прю те, що треба б щось зробити, щоб „підготуватись" до всяких можливостей, і не знав, з чого почати. Подумав, що треба б переглянути, чи нема чогось „небезпечного" серед книжок або в листах. Але він, людина з „прихованим злочином", завжди був обережний, і в нього нічого такого не могло бути... От тільки „Ілюстрована історія України" М. Грушевського, — що з нею зробити? Але ж Грушевський недавно повернувся до Києва! Чого ж тоді ховатися з його книгою? Проте взяв її, тую книгу, в руки, — дорогу, як шматок його власного серця, навіть погладив лю-босно шкіряну спинку, з золотим тисненням. Зідхнув обережно: так шкода викидати! Може ж, іще нічого страшного1 й немає... А як є? Як прийдуть трусити? Грушевський у Києві, але в йогої історії є й Центральна Рада, і тризуб, і початок Універсалу Центральної Ради, і місце, де сказано про більшовиків як каламуть революції...
Глянув у вікно: надворі було вже темно. Узяв книзу під пальто й вийшов. У сінях його зустріла господиня.
— О! Куди ви? — спитала здивовано. — Я ж хотіла давати вечерю!
Сказав, що зараз повернете, через дві-три хвилини. А рука під полою пальта, наче вкрав щось. І йому показалось, що господиня звернула увагу на ту його руку, — що вона без потреби „схована". Вискочив із сіней, зійшов з ґанку... Куди ж її? Збоку від хати, вглибу подвір'я стояв дровник. Обережно оглянувся, чи господиня не дивиться, — і пішов швиденько туди. Відщепнув двері і навпомацки засунув за дрова...
Їжа не йшла на душу. Після вечері, раніш, як звичайно, роздягся й ліг спати. Він же не міг навіть газети в такому стані читати! Але й сон його, зрозуміла річ, не міг так легко взятись. Думки безупину вирували в голові. Що б це могло бути? Наче ж нічого такого ніде й нікому не сказав, щоб треба було його викликати на допит... Раптом йому в голову шибнуло таке, що він аж підвівся на ліжку й сів, дивлячись розплющеними очиміа в темряву. Як він міг так безглуздо сховати тую книгу?! Таж коли робитимуть трус, то й туди заглянуть! Та й господиня може виявити, як братиме дрова. І що він тоді їй скаже? Це ж було б таке дурие становище! Тепер перед ним встало завдання, як ту книгу переховати. Прислухався: господиня цокала на кухні посудом, не давала ночі остаточно стишитись. А це означало, що він ще був „прикутий до,ліжка", не міг ще йти. Бо господиня б почула і могліа б вийти ві сіни та спитати, куди він так пізно йде. Отже, треба було чекати, поки вона засне. Гм, але ж вона може там поратись допізна, їй нічого поспішати!
Знов ліг, перетворив ніч на напружене чекання-прислухання. Бож на кухні затихло десь трохи чи не аж біля півночі. Тоді він устав, одягнувся обережно (щоб не стукнути стільцем чи чимось іншимі), потихеньку прочинив двері (щоб не скрипнули). Згадав якоюсь напругою, що дощаний ґанок співав на всі голоси, як хто ним проходив, — тим тепер особливо обережно ступав на ґанку.
Надворі була така темрява, що будівлі чорніли, як якісь купи чи бескеття з чорними проваллями дворів' поміж ними, а дровник йому довелось мало не навпомацки шукати. Але... двері дровника були замкнені! Він тільки взявся рукою за висни'й замок...
Якась несамовита лють на себе самого струснула ним. Чого він сюди йшов? Хіба не міг догадатись, що ніхто дровників не кидає на ніч незамкненими?! Ах, йолоп, йолоп! Дурило!
Становище його було і дурне, і небезпечне. Господиня таки могла якось почути ці його незвичайні нічні походеньки й спитати, що сталося. Могла також наробити зопалу, спросоння галасу ня ввесь куток. Та й із сусідів хтось міг випадково звернути увагу на рух у дворі, подумати, що злодій.
Уже зовсім тихо, зціпивши зуби й майже не дишачи, повернувся він до хати. Було ясно<, що залишалася одна можливість: узяти книгу вранці, як ітиме туди, і десь по дорозі кинути... Якщо, звичайно, господиня, беручи дрова, не виявить її... Ах, дурило! Ах, йолоп!.. Як він раніш про це не подумав?!
Аж перед світом забувся трохи. І от сниться йому, що він, підліток, іде полем у великих батькових чоботях, поганяє коні в плузі. Грузький розмоклий від осіннього дощу ґрунт налипає на чоботи, важко йти. Батько його був досить заможний селянин, але сам працював: і сина до того привчав.
Проте послав сина вчитися, щоб став „паном", інженером... Він поганяє коні, а батько за чепігами йде, плужить. Коні дугами згинають передні ноги, тягнучи важкого плуга, голосно пирскають... Навколо них літають чорні ґави, перемагаючи осінній вітер, що аж вивертає їм крила... Одна ґава майже над його головою пролітає, голосно крякнувши...
Прокинувся і зразу ж схопився. У хаті було вже видно. Коли б не спізнитись! Кинувся до годинника: була сьома година. Отже, ще мав досить часу. Але щось вертілося на умі, непокоїло. Згадав: „Історія" Грушевського. Виглянув у вікно: замок на дверях дровника ще висів. Знову лютий гнів охопив його: господиня ж могла не відімкнути й до дев'ятої години!
Почав навмисно голосно рухатися, щоб розбудити її. Умивався — і цокав умивальником якомога дужче, одягався, трахкаючи дверима шафи. А як та, нарешті, появилася в кухні, попросив дати швидше снідання, бо, мовляв, має раніше вийти з дому. Коли господиня — справді, жв'ава, хоч і літня вже жінка — метнулася по дрова, йому наче відлягло від серця, хоч і потерпав за книжку... А як побачив у
