Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

з школи, забігла по дорозі доперукарні й прикучерявила свою пишну косу — зробила золоте шумовиння. А дома швиденько нагодувала Богданка і відвела його до дядини Бондаренчихи: дитина б їм заважала. Мазаний хлопчина трохи був закомизився: не хотів іти з хати, як до них мали прийти гості (розумів, що мати готувалась, „кучерявилась"). Він же при гостях завжди мав не абияку розвагу! Коли, наприклад, приходив „дядя" Кутько, то він залазив йому не тільки на коліна, а й на голову, сідав верхи на плечі і брав за його кучерявий чуб, як коня за гриву. І гицав з усієї сили: „Ноі" Він бо думав, що й „дяді" Кутькові ця забава така приємна, як і йому. Був він ще малий, щоб зрозуміти, що „дядя" Кутько, живши без жінки, більше цікавився його мамою, ніж ним, а як і потурав його пустощам, то знов же таки з потайною думкою догодити не кому як тій же таки його ма-мзі. А якби й розумів, то що йому до того? Діти ж ще більші егоїсти, як дорослі!

Тож і тепер Богданко в нападі цього егоїзму спробував був; опиратися „виводові" з хати. Уже взутий і одягнений, упав додолу й пацав-молотив ногами, додаючи до цьо-го барабанного гупання ще й музику — крик.

Та мати цим разом бул'а невблаганна, непохитна: просто потягла його за руку з хати. Ще й буханців добрих надава ла, підганяючи. Цей же плід її колишньої півлюбови (вона ж одружилася з своїм покійним чоловіком майже без любо ви) міг собі вже рости на здоров'я, — чого ж із ним особливо панькатись? Тим часом вона, пишнорозквітла двадцятип'ятирічна квітка майже св'домо прагнула джмеля, що міг би ЇЇ солодко запліднити новим існуванням. Вона ж бо так мало тієї любови зазнала! Вийшовши за покійного чоловіка тоді, як уже їхнє кохання майже вигасло, вона й року з ним не пожила. Ставав частенько їй на пам'яті матрос-махні-вець Сивак, що викрав був її романтично, безтямно закохавшись, та до любови в них не дійшло: батько Махно застрелив його за це перед її очима. Гострий це був спогад, солодкий, але тільки спогад. А в неї ж, пишнотілої, повнорозквітлої квітки, було часом таке бажання, що, здавалося, саміа б себе покусала. їй снилися казково-принадні сновидива, фантастично - пристрасна насолода. Словом, квітка прагнула джмеля.

А цей же джміль ще й тим був принадний, що зняв би з неї пляму „клясово-ворюжого елементу", „Контрреволюціонерки". А що жид — хіба не однаково? А в нього ж іще й таке добре становище, і він тдкий вродливий, імпозантний чоловік! Куди до нього хоч би й Кутькові, жалюгідному, переляканому, що запобігає ласки в начальства — у того ж таки Самсона передусім! Хай дурник побавиться з Богданком, ха-ха... Лишив свого на селі, з жінкою-селянкою, так хай з її бавиться... А до більшого зась!

Відвівши Богданка, взяла далі готуватись. Насамперед прибрала в кімнаті, в малому „житлокоопівському" закапелку, здобутому теж за допомогою записки від Самісона до якогось там іншого „яврея" в житловому відділі міськради. Закапелок з одним тільки вікном, що дивилось на смітниковий короб, у чотирикутник темного подвір'я. Накрила чистою скатертиною стіл, почепила нову фіранку. З потайною сподіванкою впорядкувала квітоложе: постіль заслала чистесеньким, аж пахучим простиралом, на подушки натягліа нові пошивки, з вишиваними чорно-червоними квітами.

Та найбільше подбала про себе, про свій вигляд. Вона ж бо вже давно з тих літ вийшла, щоб не розуміти, що в її становищі самих природних чарів мало, що навіть до її пиш-ного тіла потрібні ще додаткові принади, вироблені в жіночій практиці на протязі багатьох-багатьох тисячоліть, А як усе на землі удосконалювалось на протязі тих тисячоліттів, то й у цих принадах самого якогось „ляп-ляп" було вже недосить. Щоб воно було, те її пишне тіло, невідбивно-принадне, його треба було по-сучасному вдекорувати. Так удекорув,ати, щоб претендент на тіло за цією декорацією уявляв більше, аніж було» насправді. Щоб дивлячись, наприклад, на викіт у сукні (декольте), він міг думати (як це спостеріг ще Микола Гоголь), що аж отам, за тим вирізом, нижче від тієї лінії його остаточна „загибіль". Тож Оксана свідомо не забула й про виріз. Вона вибрала ту блюзку, в якій виріз був не дуже великий, але й не дуже малий, саме такий, як і треба було: він тільки трошки відкривав лінію „водороз-ділу" між її повними грудьми. Брала вона на увагу й хатні умови: не могла бути така пишна, як на баль але й не дуже буденна. Резедовий колір блюзки підкреслював колір стиглої пшениці її коси, як прорість між її стеблами — усяка там берізка, земляні горіішки, заячі холодки. А до цього кольору вона додала темнобрунатну спідницю — колір родючого грунту, що знадно обпинала розвинені форми нижньої частини її тіла, може, навіть сутніші за все те, що було вдекороване вгорі.

Одягліся так і поглянула остаточно в свічадо: рівний овал обличчя, з деяким: натяком на друге підборіддя (ознака літ!) на шиї ж найшвидше позначається вік жінки! треба голову трохи вище тримати ), трохи підтемнені очі (але мінлива зеленява лишилася така, як була у вісімнадцятилітньої), усміх відтуляв бпґий разок зубів... А усмішка ж у неї була навдивовижу: білими іскрами з зубів сипала.

Самсон прийшов якось несподівано, раніш, ніж вона сподівалась. О^ана була ще не зовсім готова, як у двері щось енергійно постукало. Подумала, що хтось із сусідів, відчинила, — ,а то був він. Рухи розкидані, владні, якось незвично хитлива хода (але не був п'яний!). Потиснув м'ясистою теплою рукою Оксанину руку, трохи затримав, але потім випустив, ніби відклав на пізніше. Сів на готового стільця швидше, ніж господиня сказала: „Сідайте!" Сів — і зразу ж іі дхопився, пішов по кімнаті, оглядаючи її.

— Гм, так оце ти т,ак живеш?

— Отак і живу, — мовила Оксана потиху: розум ла, що це тільки незначні слова, тільки вступ до важливішого (як ото люди починають з „погоди"), і вже насторожувалась у сподіванні того важливішого^.

— Не дуже добре... Я скажу Смульсонові, щоб підшукав щось краще... Бо й подвір'я таке, що соромно й иебез-печно чисто одягненй людині заходити: якісь нетрі.

Оксана скинула поглядом на його постать: новісінький темновишневий костюм, червона з білими крапками краватка.