Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Приїхавши, вони вийшли з автобуса, шугнули прямо в намет по коліна. Перемітько подав Сисоєві руку, щоб допомогти тому вибратись на твердішу стежку, протоптану на хіднику, хоч сніг присипав і її.

— Оце сніг! —- сказав Сисой, позирнувши вгору, в кру

Оце сніжок! — повторив. А про те знов ані телень.

Подали один одному руки і розійшлися.

Коли Перемітько подзвонив до своєї хати, Рая вибігла йому назустріч, аж у сіни, де він мав роздягатись, холодний, засніжений Підскочила до такого „холодного" кізкою й повисла йому на шиї, щаслива. Вона ж так довго його ждала! І їй так самій сумно в хаті!

— Самій? А мама ж! — озвався машинально.

Але ж вона так його любить і так за ним сумує! Мама — то щось інше...

Вія підхопив її, легеньку й приємну, за стан, але поцілував... ну не так, як завжди, чи що — „холодніше". Свідомість страшної небезпеки паралізувала його чуття. І Рая якимсь там своїм жіночим інстинктом відчула той „холод". Сталіа на ноги, насторожилась.

— Що сталось? — глянула з тривогою в вічі.

Перемітько розмотував шалик (кашне), роздягався нешвидко, не поспішаючи відповідати на жінчине запитання. Повісив шапку й пальто, — спочатку шапку повісив, а потім зняв її й перевісив на інший вішак, щоб звільнити місце для пальта. Рая нетерпляче чекала.

Якагц неприємність? Га?

— Потім розкажу... Спочатку їсти. Я ж від шостої години нічого не їв. Йому, справді, захотілося їсти — чи то з ; голоду, чи то... від нервування (буває й таке!).

Це попсуцало вже настрій і Раї, і вона, допомагаючи матері подавати обід, увесь час поглядала на двері чоловікового кабінету, прислухалась. А як обід був уже на столі. найшла до кабінету й мовила потиху:

— Іди вже!

Перемітько сидів біля свого письмогвого столу боком, накинувши ногу на ногу, підперши голову рукою. Знати було, що він увесь заглиблений у свою небезпечну справу. Почувши обережний жінчин голос, він відвів голову й зустрівся поглядом з її стривоженими оченятами: вона вся горіла неспокоєм.

Але він і тепер нічого їй не сказав. Устав мювчки й пішов до їдальні. Привітався до тещі, з якою цього дня ще не бачився.

— А чому ж ви не світите? — озвався, щоб щось сказати. — Бач, як сіро в хаті! Вікна понамерзали ж...

Пійшов до умикача й зробив деяку веселість у хаті, тообяв їдальню затишнішою. Але сам не повеселішав. На його біду до ваги похмурого настрою негайно почала докладати ще й „своїх п'ять" гариклива теща — заторохтіла своїм звичаєм про різні хатні справи. Як звичайно, говорила по-російському, з типово-московською вимовою, про яку кажуть, що, мовляв, аж хрюкає. Ця мова саміа собою діяла завжди зятеві на нерви, а тепер — подвійно. Висока й суха, як тараня, стара Мітяєва рухалася швидко, як подавала стра-би, і голос мала якийсь крикливий, що завжди звучав на ви тих нотах. Цим разом вона говорила про те, що в кухні піч не горить, — треба потрусити сажу... Та й вугілля кінчається, сама потерть залишилася, попомучаться (разом з Раєю), поки розпалять... Працює на заводі (мова, звичайно, про зятя), а з вугіллям така морока... Треба також купити ще одну шифоньєрку, бо нікуди й одежини повісити, — вона бачила в крамниці на проспекті К. Маркса...

— Мамо, — перебила Рая матір, — у Павла голова болить...

Голова болить? А в неї не болить, як отаке безладдя в хаті? Он і вікна якслід не позаліплювані, — у щілини дме... Двері не замикаються, — щось із замком негашзд... Люди думають, що як вони живуть у новому домі, то й усе гаразд. Заздрять. А воно далеко не так... Бо тепер же як будують? Тяп-ляп — аби-як... Це не те, що колись за старого режиму було... я ще й господар такий, що ніяк не догарикаєшся...

Потік її мови був такий у перспективі нескінченний, що й зять, і с кнець-кінцем, не міг не обізватись, хоч і намагався говорити спокійно:

— Зробимо вое, матусю, зробимо. Тільки не все зразу. Хоч і багато того, як ви кажете, безладдя в хаті, але не горить, не пожежа...

Не пожежа? Хіба тільки тоді треба турбуватись, як у-же горить? Ол вона, як устане вранці, та так і не присідає до самого вечора: і те треба зробити, і те...

— Мамо! — ще раз спробувала спинити матір Рая. — У нього ж голова болить.

Що болить, вона вже чула! Та хіба як голова болить, то й говорити не можна?

Перемітько поклав ложку і встав від столу. Відвернувшись, він аж заскрипів зубами з люті. — Яке вона має право, ця, кінець-кінцем, чужа йому людина, так дотинати? Що мати його жінки? Що мати директора заводу? Швидко пішов до свого звичайного в таких випадках сховища (це ж була вже не перша його сутичка з тещею) — до свого кабінету. Рая злякано кинулася за ним. Просила, щоб хоч дообідав, казав же, що їсти хочеться... А як він рішуче відмовився вертатись до їдальні, вона швиденько метнулась і принесла страву до кабінету, страву й ложку. Але він таки відмовився їсти, сказавши, що йому вже й їсти відхотілося.

Тоді Рая сіла йому на коліна, обхопила його шую руками й попросила розказати, що там на роботі скоїлося. І Перемітько оповів про т,е, як до нього приходив Саркісов і запропонував вступити до партії.

До партії? Так чого ж так сумувати? Он і її брат Сисой у партії, та й усі тепер туди лізуть... Хоч вона сама й не любить Комсомолу...

Перемітьмо блідо посміхнувся.

— Ти забуваєш про одно — про моє минуле.

Рая перелякано викруглила очі. Минуле?