Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Еге, це я, — підтвердив Саркісов. — Не впізнали?
І сказав удруге, що партія хотіла б залучити його до своїх лав. А його по-східньому усміхнено-посоловілі очі, здавилося, кааали: „Я розумію всю твою нехіть до партії, як і в усіх вас, інтелігентів, але... раджу не бришкати"... І, взявшися за клямку дверей, щоб виходити, додав:
— Ви працюєте добре, і товариші вирішили... Я теж міг би вас порекомендувати...
Він міг би теж порекомендувати Він, завідувач спецвідділу! Було ясно, що його „залучала" до партії не так парс тійна організація, як ДПУ. Ця страшна установа після торіш нього виклику н)а деякий час дала була йому спокій чи, мо же, збирала про нього відомості, а тепер знов... Отже, як тут можна було бришкати?! Тож сердега мерщій похопився „подякувати" за зроблену йому пропозицію, похопився сказати, що це велика честь, для нього, що він подумає й скаже... Проситиме також його, товариша Саркісова, бути одним із ручителів...
А як Саркісов вийшов, Перемітько вхопився руками за голову і так деякий час сидів, приголомшений. Без думок, без почуттів, — порожня торба, а не людина й інженер; свідомий своєї гідности. Без зв'язку з дійсністю, що десь там, за дцерима шипіла, гупала, клацала, дзенькала, дзеленчала.
Цех не зупинявся — ішов далі, але його інженер залишався збоку, пірнувши в небуття. На того інженера впав
своєю кошмарною вагою паровий молот страшної події, розчавив його, як чавить колесо на шляху червяка. Це ж було для нього в сто, в тисячу раз гірше за виклик до ДПУ! Тут же його почнуть вивчати з усіх боків! Він повинен буде прилюдно розповісти свій життєпис, а його будуть випитувати, перериють, як свині, все його життя, жили вимотуватимуть... І... і може виринути його „петлюрівське" минуле...
Хоч він сказав, що подумає, але „думати" вже нічого було. Він ¦ в голова вже собі не покладав, щоб відмовлятись від... такої чести. Бо сказали б, що він вороже ставиться до комуністичної партії, що він за „укапістів" (ДПУ ж знало, що він до них ходив!). А змандрувати з міста, щоб десь заховатися на „одній шостій земного суходолу", тепер ще важче було, як торіік: у нього ж тепер була родина. Від родини не можна було так легко відірватися... щоб сказали: „Зник, як у воду впав"...
До конторки вбіг, а не ввійшов інженер Дьомченко (не „Демченко!"), бадьорий, вгодований бузівок, з повним і круглим, як ґумова онука, обличчям, відпочилий, готовий його перемінити. Реготався, щось весело оповідаючи, трохи чи не одну вірменську анекдоту, що йому, либонь, розповів у вальцівному цеху (як він ішов сюди) робітник Саркісов... Так, анекдоту. Тільки Перемітько не зразу зрозумів був... „Ззаду газ, спереду газ, з боків газ, а посередині холера... — що це таке? — „Моя жена в газовом платає"...
Реготався Дьомченко — і раптом перестав: Перемітько не приєднався до його сміху-реготу, а навпаки... скривився, як середа на п'ятницю...
— О, що з тобою?
— Нічого особливого. Голова трохи болить...
А сам подумав: „Добре тобі реготатись, як ти давно вже в партії... І цікавишся анекдотами, а не автокефальною церквою, не укапістами, не Україною... А з її мови так само глузуєш, як і з Вірменіє, з їхніх анекдот. Не даром і прізвище так по-ідіотському перекрутив..." І далі подумав, що хоч він, цей Дьомченко, і українець з походження, але який він чужий йому!
Передавши цех Дьомченкові, Перемітько вирішив зайти до шурякіа Сисоя Мітяєва, щоб з ним порадитись. Зовні виглядало так, що він хотів з ним разом їхати додому, ну, а по дорозі й поговорити. До головної контори він заходив тільки в крайньому разі, боячись (так! так!) зустрічей із Любиною Загребельною, одно — що побоювався, щоб про ці зустрічі не довідалася дружина, а друге—почуття якоїсь провини ввесь час стояло в його свідомості І тепер її побачив тільки здаля, за її друкарською машинкою, кивнув невиразно головою й сховався мерщій у кабінеті директора.
Сисой глянув на зятя здивовано: що сталось? Бо щось незвичайне було і на йиду в того, і в його голосі. Позамикав шухляди свого столу, запалив цигарку, взяв ціпок і, шкандибаючи, вийшов разом із „гостем:".
Коли були вже на естакаді, Перемітько оглянувся, чи немає кого близько, і сказав неголосно:
— Ти знаєш? Мені запропоновано вступити до партії... У масних скалках маленьких Сисоєвих очей сяйнуло
щось таке, як неспокій, він тими очища скинув на зятеве обличчя і, пустивши дим, щоб заличкувати той неспокій, перепитав удавано-спокійним голосом:
— Так?
— Сьогодні заходив до мене Саркісов і запропонував.
Сисой не зразу виразно відгукнувся на це, хоч і знав, що зять чекає на його пораду. Шкандибав якийсь час мовчки, ступав у скіпці своєю правою ногою, важко сопів. Тепле з хутряним коміром пальто й шапка-капелюха (з підгорнутими вухами) робили його округлим і неповоротким, як ведмідь. Мовчав, бо, очевидячки, думав, що сказати. Перемітько розумів, що його (Перемітькове) минуде — це вже тепер і Сисоєва небезпека, бо він не виявив цього перед владою. Отже, й тому було про що думати.
Нарешті Сисой озвався, і з його слів та тону, з яким їх сказано, було знати його труднощі:
— Ну, а що ж ти зробиш? Раз пропонують, подавай! Еге, він, Сисой, розумів скруту, але ні єдиним словом
не натякнув на те. що було найголовніше в цій справі — на Перемітькове минуле. Так, начебто нічогісінько не знав про це! Говорив далі про те, кого б мав Перемітько взяти за другого ручителя, як писати заяву, а про це ані мур-мур!
Очевидячки, це треба було розуміти, як його, Сисоєву, мовчазну згоду на дальше промовчування цієї справи. Очевидячки... Але спитати прямо про це Перемітькові не вистачило духу. Коли вони поїхали автобусом, про це вже взагалі, при людях, не можна було говорити, і вони говорили про погоду, про мііцні січневі морози, про сніг, що легким, пухом, блискітками сніжинок летів із суцільно-захмареного неба,
