Маг - Джон Роберт Фаулз

Раптом Димітракі звернувся до мене:

— М’я фора[183]… Там було велике панегірі[184] з лампами, музикою та феєрверками. Багато вогнів, багато гостей.

В уяві постала абсурдна картина. Гостина в саду — сотні елеґантних пань і панів у парадних ранкових сукнях та костюмах.

— Коли це було?

— Чотири-п’ять років перед війною.

— З якої оказії святкували?

Старий не знав.

— Ви самі там були?

— Ми з сином ловили рибу. І побачили з моря. Багато ламп, багато голосів. Ке та піротехнімата[185].

— Телень-телень, — сказав Георгіу. — Ти був п’яний, барбо.

— Ні. Я був тверезий.

Хоч як я старався ще щось вивудити з дідка, та не вдалося. Кінець кінцем я потиснув їм обом руки, оплатив скромний рахунок, уділив корчмареві щедрих чайових і рушив до школи.

Одна річ з’ясувалася. Крім мене, Левер’є та Мітфорда, є й інші люди, яких я поки що не знаю. Довга низка, що тягнеться у тридцяті роки. Завдяки цій новині відродилися мої великі сподівання. Я набрався хоробрости протистояти всьому тому, що затівають у театрі без завіси — на тому боці острова.

Надвечір я знову вибрався до села й зіп’явся вузькими брукованими вуличками на околицю. Проминав скупчення побілених хаток і селянських подвір’ячок, проходив через крихітні майданчики в тіні мигдалевих дерев. Палали під призахідним сонцем, жаріли в блідому сутінку пурпурні буґенвілеї. Ця частина села наводила на гадку казби — квартали у старовинних арабських містах. Тут перезиралися графітно-синя гладінь передвечірнього моря й золотаво-зелена пінієва габа пагорбів. Зі мною віталися люди, які сиділи на порогах хат, за моїми плечима зростала низка дітей, неначе зачарованих Строкатим Дударем[186]. Дітлахи розсипалися дрібним смішком, щойно я обертався й махав рукою, щоб відчепилися. Добравшись до церкви, я ввійшов до неї, щоб якось виправдати свою появу в цій околиці. Тут панував понурий присмерк, нависав густий аромат ладану. З ікон у димчасто-золотих окладах на мене споглядали темні лики святих. Вони немовби розпізнали чужинця, що затесався в їхній схожий на крипту візантійський світ.

У храмі я пробув хвилин п’ять. Богу дякувати, дітлахи тим часом милостиво порозбігалися, й ніхто не зауважив, як я зайшов на вуличку праворуч. Вона вела між округлими циліндрами апсид і муром заввишки вісім-дев’ять футів. Вуличка звернула, мур теж. Трохи далі я побачив у ньому браму з викарбуваною датою «1823». Над аркою збереглися залишки сколеного герба. Мабуть, будинок, що за муром, спорудив під час війни за незалежність якийсь піратський «адмірал». Праворуч від брами були вузькі двері зі шпариною поштової скриньки. Вгорі прикріплено чорну жерстяну табличку з написом білими буквами — «Гермес Амбелас». Церква стояла на краю крутосхилу. Як і мур. Ніяк не вдасться заглянути понад ним. Я злегка натиснув на двері. Ану ж відчиняться. Ні, замкнено. Дивно. Жителі Фраксосу славилися чесністю, на острові не було злодіїв, тут я ні разу не бачив замкнених воріт.

Вузький провулок круто спадав додолу поміж двох хат. Дах тієї, що праворуч, стояв нижче від порога тієї, що ліворуч. Я спустився до перехрестя й вийшов на інший бік Гермесової оселі. Тут схил був ще крутіший, і передо мною височіла скеля десять футів заввишки, на краю якої стояв мур. Садова огорожа становила єдине ціле з природним стрімчаком, як і задня стіна будиночка. Не таке вже й велике це житло, хоча, за тутешніми мірками, це достеменні хороми, як на простого погонича.

Два вікна на першому поверсі, три — на другому. Зачинені віконниці освітлені останніми сонячними променями. Звідти відкривається чудовий вигляд на західну частину села й на протоку, що відділяє Фраксос від Арголіди. Чи часто милувалася Жулі цією панорамою? Я стояв, як Блондель[187] під вікном у Річарда Левового Серця, ось тільки не міг заспівати, щоб у темницю дійшла вістка з волі. Внизу, на одному з майданчиків, стояли дві жінки й з великою цікавістю спостерігали за мною. Я махнув їм рукою і спроквола рушив, удаючи знудженого ґаволова. Ще одне перехрестя — і ось я на тому місці, звідки почав свій обхід, біля церкви Святого Іллі. Отже, будиночок добре схований від чужого ока.

Обернувся я допіру біля готелю «Філадельфія». Понад дахами було видно церкву, а справа від неї — будиночок з п’ятьма вікнами, схожими на більма норовистого сліпця.

Понеділок був днем рутинної роботи. Я розгрібав сізіфове громаддя неперевірених зошитів, яке невпинно накопичувалося на письмовому столі, коригував — ялова назва нікчемного процесу — екзаменаційні семестрові праці й марно відганяв від себе думки про Жулі.

Звісно ж, нема жодної рації розпитувати Деметріадеса, як звали передвоєнних викладачів англійської мови в нашій школі. Якщо він знає, то не скаже,