Маг - Джон Роберт Фаулз

З глибокою скорботою, Енн Тейлор

P. S. Може, Ви захочете написати її матері. Урну з прахом ми надіслали до Австралії. Адреса: місіс Мері Келлі, 19, Ліверпуль-авеню, Ґулберн, Новий Південний Вельс, Австралія.

Я подивився на авіаконверт із моїм іменем. Почерк Алісон. Висипав на стіл усе, що в ньому було. Пучок погано засушених сплутаних квітів. Три фіалки, кілька гвоздик.

Стеблинки двох гвоздик переплелися.

Їх зірвано три тижні тому.

Я жахнувся, відчувши, що плачу.

Плач тривав недовго. Нема куди дітися. Зателенькав дзвінок на урок, а у двері стукає Деметріадес. Витерши сльози ребром долоні, я відчинив. Як був, у піжамі.

— Ого! Що це ви робите? Ми запізнюємося.

— Я погано почуваюся.

— На вас лиця не знати, любий друже, — вдав стурбованого Мелі. Я відвернувся.

— Скажіть учням першої групи, щоб повторяли матеріал до іспиту. Ті з другої хай те саме роблять.

— Але…

— Дайте мені чисту годину. Гаразд?

— А що я скажу?

— Що хочете.

І я виштовхав його за двері.

Коли стихли кроки, голоси й почались уроки, я одягнувся й вийшов надвір. Хотілося забратися якнайдалі від школи, села, «Бурані» — від усього на світі. Вздовж північного узбережжя я дійшов до безлюдної бухти, сів на камінь, дістав із кишені витинки й ще раз перечитав їх. 29 червня. Чи не останнє, що зробила в житті Алісон, — відіслала мого нерозпечатаного листа. А може, й останнє. Якусь мить я сердився на Енн Тейлор, але перестав, пригадавши її плоске обличчя та добрі очі. Пише вона ходульно й пишномовно, але ніколи не покине в біді. Є такі дівчата.

Еге ж, я добре знав, що Алісон двоїста. Могла справляти враження твердої практичної жінки, якій усе по плечу. Або ж істеричної дамочки, яку не варто сприймати всерйоз. Перед смертю дві іпостасі трагічно наклались одна на одну. Вдаване самогубство — це не в дусі Алісон. Ця дівчина не з тих, які ковтають таблетки, знаючи, що за годину хтось прийде й порятує. Вона забезпечилася двома добами на те, щоб безперешкодно померти.

Я провинився не тільки тому, що покинув Алісон. З цілковитою певністю, яка незбагненним чином формується на близьких стосунках, я знав, що її самогубство стало безпосереднім наслідком моєї розповіді про власну невдалу спробу покінчити з життям. Розповідь велась у грубуватому, самопринижувальному тоні, щоб приховати глибину мого морального падіння. Але й цього останнього разу Алісон викрила фальш. «Та ти й знати не знаєш, що таке печаль».

Сплили на гадку сцени істерії в пірейському готелі й ця «передсмертна записка», яку Алісон написала напередодні мого від’їзду з Лондона, — своєрідна спроба шантажу, як мені тоді здалося. Подумки я бачив Алісон на Парнасі, на Рассел-сквері, пригадував, що вона казала, що робила й якою була. Мене окутала велика хмара чорної провини, усвідомлення свого гидотного самолюбства. З першого ж дня знайомства ця дівчина вділяла мені науку гіркої правди… а проте кохала, по-сліпому кохала. Одного разу Алісон сказала: «Якщо ти мене кохаєш, то це означає, що Бог пробачає гріхи такому лайну, як я». А я потрактував ці слова як виверт, як намагання зіграти на емоціях так, щоб я почувався стрижнем нашого зв’язку й узяв на себе відповідальність за неї. Певною мірою її смерть теж стала останньою спробою шантажу. Втім, шантажований зазвичай вважає себе невинним, а в мене заплямоване сумління. Я потрапив у багнюку саме тоді, коли прагнув очиститися. Вільний у майбутньому й водночас прикутий до минулого.

І Жулі. Вона стала моєю життєвою потребою.

Йдеться не лише про одруження. Передусім — про сповідь. Якби цієї миті вона була поруч, я б вилив душу й почав би все заново. Мене поривало здатися на ласку Жулі й вимолити прощення. Тільки її прощення допомогло б хоч якось спокутувати провину. Я втомився, смертельно втомився від брехні — чужої і своєї. А ще дужче втомився від самообману, від того, що конечно мушу достосовуватися до вимог свого чоловічого природженого. Прагнучи якнайкращого, я стаю гіршим.

І квіти. Ці нестерпні засушені квіти…

Мій потворний злочин походить ще від Адама. Найдавніший і найбридкіший різновид чоловічого егоїзму — накинути Алісон зовсім чужу їй роль, зате вигідну мені. Це гірше, ніж lèse-majesté. Це lèse-humanité[188]. Що сказала Алісон про погонича мулів? «Ціна моїх теплих почуттів до нього — не менш як дві пачки сигарет».

А ціна її почуттів до мене — одна-єдина смерть.

Цього ж вечора я у своїй кімнаті написав два листи — Енн Тейлор і Мері Келлі. Я подякував Енн і, згідно з моєю постановою, взяв на себе мало не всю провину за цей трагічний випадок. Написавши адресу місіс Келлі — «Ґулберн, Новий Південний Вельс», я згадав, як кривилася Алісон: «Ґулберн. Перша половина слова — той, для кого призначене це місто. Друга половина — те, що годилося б зробити з цим містом