Маг - Джон Роберт Фаулз
— Чи бувають у селі його гості?
Корчмар заперечив байдужим рухом голови. Його це не цікавить. Я не відступав.
— Якби хтось відвідав «Бурані», то ви б дізналися про це?
Він знизав плечами.
— Ісос[178].
Тут мені поталанило. З-за рогу вигулькнув якийсь дрібний дідок і обійшов корчмаря ззаду. Поношена моряцька шапка, синя полотняна одежинка — така вже прана-перепрана, що аж біла. Коли він проминав нас, Георгіу кинув на нього оком і обізвався:
— Е, барба Димітракі. Ела[179]. Побалакаєш з англійським професором.
Старий спинився. Йому близько вісімдесяти. Не поголився, трясеться, але ще не вижив із розуму. Георгіу обернувся до мене.
— Перед війною він був попередник Гермеса. Возив до «Бурані» пошту.
Мало не силоміць я посадив Димітракі за столик, а тоді замовив узо і закуску.
— Чи добре ви пам’ятаєте «Бурані»?
Він махнув немічною рукою. Добре. Аякже, дуже добре. І додав кілька слів, яких я не зрозумів. Георгіу, винахідливий у символіці, склав на стільниці сигарети та сірники на подобу цеглин. Будова.
— Розумію. Це було у двадцять дев’ятому?
Дідок ствердно кивнув.
— Чи багато гостей приїжджало до пана Конхіса перед війною?
— Багато, багато гостей? — Здивувавшись, Георгіу навіть повторив моє питання. Відповідь прозвучала так само, тільки без питальної інтонації.
— Чужинці?
— Багато чужинців. Французи, англійці. Усі.
— А шкільні вчителі англійської мови там бували?
— Не, не. Олі[180].
— Чи пам’ятаєте їхні імена?
Димітракі усміхнувся на таке нерозумне запитання. Та ні, він не пам’ятає навіть їхнього вигляду. Тільки те, що один гість був дуже високий на зріст.
— Ви бачили їх у селі?
— Іноді. Іноді.
— Що вони робили в «Бурані»? Тоді, перед війною?
— Вони ж чужоземці.
Такий зразок селянської логіки розсердив корчмаря.
— Не, барба. Ксені. Ma ті еканон?[181]
— Музика. Співи. Танці.
Не повіривши, Георгіу підморгнув мені. Мовляв, це вже стареча недоумкуватість. Але я знав, що дідкові можна повірити. Та й Георгіу поселився на острові допіру в 1946 році.
— Які саме співи й танці?
Димітракі не пам’ятав. Засльозені очі вдивлялись у минуле, але нічого не знайшли. Однак він додав:
— І не тільки. Вони грали у виставах. — Корчмар зареготав, але старий порушив плечима й запевнив: — Правду кажу.
Вищирившись, Георгіу нахилився до нього.
— А ти кого грав, барбо Димітракі? Карайозіса?
Карайозіс — це відповідник англійського Панча та французького Полішинеля, персонаж із грецького театру тіней.
Я дав зрозуміти, що вірю старому.
— Які вистави?
По обличчі було видно, що це не збереглось у пам’яті.
— У саду був театр.
— Де саме?
— За будинком. Із завісою. Справжній театр.
— Ви знаєте Марію?
Я дізнався, що в довоєнні часи на віллі хазяйнувала інша економка, Сула. Вона померла.
— Коли ви були там востаннє?
— Дуже давно. Ще перед війною.
— Ви й досі приязно ставитеся до пана Конхіса?
Димітракі кивнув, але стримано й непереконливо.
— Тоді розстріляли його старшого сина, — втрутився корчмар.
— Ой. Мені дуже прикро. Вибачте.
Старий знизав плечима. Такий кисмет[182].
— Цей чоловік не лихий, — сказав він.
— Чи пособляв він німцям під час окупації?
Димітракі сіпнув головою. Тверде «ні». Георгіу кашлянув на знак незгоди. Вони засперечалися — торохтіли так прудко, що я майже нічого не розумів. Розібрав тільки слова старого: «Я тут був. А тебе не було».
— Він подарував дідові хату, — знову підморгнув мені Георгіу. — І гроші йому щороку платить. Дід не сміє признатися, що він думає про Конхіса насправді.
— Іншим родичам розстріляних він теж платить?
— Ет. Кільком дідкам і бабкам. Чом би й ні? Він же мільйонер, кури грошей не клюють.
