Маг - Джон Роберт Фаулз
Я спіймав себе на тому, що думаю про Алісон, — уперше з почуттям не так провини, як жалю. Я майже бажав, щоб вона опинилася тут і підтримала мені компанію. Я побалакав би з нею, як із приятелем, ото й усе. Відколи мій лист повернувся нерозпечатаним, я викинув Алісон із голови. Хід подій уже відніс її в минуле. А тепер пригадалися миті на Парнасі — шум водоспаду, сонячне проміння на спині, її заплющені очі, її тіло, вигнуте так, щоб я міг якнайглибше в нього ввійти… І ця дивовижна впевненість — я завжди безпомилково відчував, коли Алісон обманює, розумів, навіщо цей обман, і знав, що вона зовсім не вміє брехати. Звичайно, завдяки такій особливості ця дівчина поставала в моїх очах прозорою, передбачуваною та нудною. Жіноцтво завжди приваблювало мене силкуванням на таємничість, яка провокує всі метафоричні відповідники дії — спокушати й доводити до наготи. З Алісон таке вдавалося надто вже легко. Зрештою… я звівся й закурив, щоб розігнати скоромні думки. Алісон — це те, що було, та загуло разом із пролитим сіменем. Удесятеро дужче я прагнув Жулі.
Решту пообіддя я згайнував на нишпорення вздовж берега на схід від поселення, а надвечір повернувся до «Бурані», в сам раз на пиття чаю під колонадою. І застав пустку. Ні душі. Ще добра година пішла на пошуки записки, хоч якогось знаку. Як ото в дурня, що десять разів поспіль порпається в тій самій шухляді.
О шостій я подався до школи, несучи цілком зайвий тягар безсилої й розпачливої люті. На Кончіса, на Жулі, на весь світ.
На околиці села була ще одна гавань, якою користувалися тільки місцеві рибалки. Її десятою дорогою оминали всі ті, що працювали в школі, й усі ті, що вважали себе вершками сільської спільноти. Час немилосердно нищив тутешні оселі. По деяких залишилися рештки стін, схожих на роз’їдені карієсом зуби. Деякі ще стояли вздовж розбитих набережних і впадали в око дахами з рифленої бляхи, цементними латками та іншими непривабними прикметами безконечного ремонту. Із трьох таверн тільки одна була менш-більш простора. Просто неба стояли грубо обтесані столики.
Якось взимку я, повертаючись із самітної прогулянки, зайшов сюди вихилити чарку. Пам’ятаю, в балакучого шинкаря була така вимова, що вдавалося його сяк-так розуміти. Як на Фраксос, він дуже вже товариський — може, ще й тому, що походив з Анатолії. Звали його Георгіу. З лисячим обличчям, з темним посивілим чубчиком і вусиками, він був карикатурно подібний до Гітлера.
У неділю вранці я сів біля дверей під катальпою, і він, догідливий, зразу ж вискочив надвір, утішений нагодою запопасти багатого клієнта. Еге ж, відповів він мені, випити узо з таким шановним паном — це велика честь. Загадав одному із своїх дітей обслужити нас… найкраще узо, найкращі оливки. Як шановному панові поводиться в школі, чи подобається йому Греція?.. Давши корчмареві поставити ці звичні запитання, я взявся до діла. Перед нами на блакитній гладіні плавало кільканадцять каїків — зелених і червоних, вицвілих під сонцем. Я тицьнув у них пальцем.
— Шкода, що тут немає закордонних туристів. Могли б плавати на яхтах.
— Ех… — Георгіу виплюнув оливкову кісточку. — Фраксос — це мертва глушина.
— Я гадав, що пан Конхіс із «Бурані» іноді ставить тут на приколі свою яхту.
— Той панище? — Я вмить утямив, що Георгіу належить до тих місцевих людей, що недолюблюють Кончіса. — Ви з ним знайомі?
— Ні, — відповів я, — але хочу навідатися до нього. Чи є в нього яхта?
— Є. Але з цього боку острова вона ніколи не плаває.
— А ви самі хоч раз зустрілися з Конхісом?
— Охі[176].
— Чи має він якісь будинки в селі?
Має один будинок, у якому живе Гермес. Недалеко від церкви Святого Іллі, на краю села.
Змінивши тему розмови, я недбало спитав про три хижки неподалік «Бурані». Куди поділися мешканці?
Корчмар махнув рукою на південь.
— Перебралися на материк. До осени. — І пояснив, що невелика частина місцевих рибалок кочує. Взимку вони промишляють біля Фраксосу, у водах, призначених для приватного риболовства. Влітку разом із своїми родинами мандрують вздовж узбережжя Пелопоннесу. Іноді запливають аж до Криту в пошуках великих косяків. Георгіу повів далі мову про ці три халупи. Ткнув пальцем у землю й зробив жест, що зображав пиття.
— Водозбірники нікудишні. Влітку нема доброї води.
— Справді нема?
— Нема.
— Шкода.
— Це він винен. Господар «Бурані». Міг би спорядити нові водозбірники. Жмикрут.
— То ці хатки теж його власність?
— Вевеос[177]. На тому боці острова все йому належить.
— Вся територія?
Георгіу повів перелік на оцупкуватих пальцях. Корбі, Стремі, Бурані, Муца, Пігаді, Застена… Назви всіх заток і мисів біля «Бурані». Ось вона, ще одна причина неприязні до Кончіса. Багато хто з багатих афінян хотів би збудувати там віллу. Але Кончіс ані п’яді землі не продає й тим самим не дає заробляти острів’янам ой як потрібні гроші. Ця відомість
