Маг - Джон Роберт Фаулз

Коли мене зв’язали вперше, я глянув на годинник. Була дванадцята тридцять п’ять. А тепер — пів на другу. Десь на північному узбережжі, за якусь милю чи більше на захід від школи, негучно затуркотів мотор. Мабуть, це дизель, але не яхти, а якогось великого транспортного каїка. Театральна трупа зійшла на палубу. Як видно, мої конвойники дожидалися цього звуку. Вони підвелися, старший показав мені кухонного ножа й кинув його собі під ноги. Не сказавши ні слова, вони відійшли, але не туди, куди подалася решта вояків. Ці забралися на хребет, щоб потім спуститися до «Бурані».

Переконавшись, що вони не повернуться, я поповз по камінні до ножа. Лезо було тупе, шнурок — міцний, і мені вдалося вивільнитися з пут допіру за двадцять нестерпних хвилин. Я видряпався на хребет, звідки можна було оглянути південний берег. Звичайно, все було тихо й погідно. Краєвид здіймався до зірок, егейський острів розлігся в античному нічному спокої. Яхта досі на якорі. З півночі було чути, як каїк чи що там віддаляється в напрямку до Нафпліона. Я подумував, чи не варто б увірватися в «Бурані», розбудити сестер і притиснути до стіни Кончіса, щоб негайно пояснив свої негідні дії. Але мене долала велика втома. Певна річ, дівчата ні в чому не винні, а мене навряд чи допустять до вілли… Логічно було б забезпечитися від такого мого вчинку, на який, зрештою, катма сили. Попри злість, мене знову охопило давнє благоговіння перед Кончісовими діями. Вкотре я почувався героєм легенди, нездатним її збагнути, зате свідомим одного-єдиного: збагнути — означає примиритися з тим, що вона має тривати, хай там які зловісні її майбутні перипетії.

Уроки починались о сьомій ранку, тож я з’явився в класі, проспавши менш ніж п’ять годин. А на додачу гидотна погода — безвітря, немилосердна спека й задуха. Сонце випалило всі барви на землі, жалюгідні рештки зелені безрадно зсохлися й підв’ялились. Невідчіпні гусениці нівечили пінії. Квіти олеандрів побуріли на краях. Жило тільки море, і я спромігся на зв’язне мислення не раніше, ніж ополудні, коли закінчилися заняття й можна було зануритись у воду та розпростертися на її блакитній поверхні.

За весь цей ранок мені стукнула в голову лише одна здорова думка. Крім головних акторів, майже всі ці «німецькі вояки» дуже молоді, від вісімнадцяти до двадцяти. Маємо початок липня. Напевно, в грецьких та німецьких університетах уже закінчився весняний семестр. Якщо Кончіс справді має щось спільне з кіноіндустрією, то йому було б доволі легко залучити німецьких студентів — запропонувати їм канікули в Греції як плату за кілька днів роботи. Однак не вірилося, що він привіз їх сюди заради одної-єдиної сцени. Будуть, як попередив полковник, ще й інші садистичні сцени.

Я лежав на воді, розкинувши руки й заплющивши очі, схожий на розп’ятого злочинця. Охолов не тільки тілесно, отож вирішив не писати сердитого саркастичного листа, якого склав був, повертаючись уночі додому. Крім усього іншого, стариган саме чогось такого від мене й сподівається, таж сьогодні я зауважив в очах Деметріадеса вираз допитливости й цікавости. Найдоцільніше було б не дати сповнитися Кончісовим сподіванням. Поміркувавши, я дійшов висновку, що сестрам нічого серйозного не загрожує. Поки старий гадає, що ввів їх в оману, поти вони в безпеці — принаймні не гіршій, ніж була досі. Якщо мені й доведеться визволяти дівчат із халепи, то з цим треба перегодити, аж зустрінуся з ними, й не йти на дії, що можуть викрити перед Кончісом мої наміри. У нього й так величезна перевага наді мною — можливість влаштувати видовище, ще й яке! Мабуть, не варто впадати у злість через спосіб, у який поставлено це дійство, раз уже нічого не вдієш з тим, що воно відбувається.

Полуденний пароплав привіз пошту, за обідом її роздали. Я дістав три листи. Перший — одне з нечастих послань від дядька в Родезії, другий — один з інформаційних бюлетенів від Британської ради в Афінах, а третій… Знайомий почерк — великі округлі, трохи нехлюйні літери. Я розпечатав конверта. З нього випав мій лист до Алісон, досі заклеєний. Нічого більш. За кілька хвилин я, повернувшись до своєї кімнати, спалив його в попільниці.

Наступного дня, в п’ятницю, я одержав за обідом ще одну цидулу. Її принесли від самого відправника, почерк теж знайомий. Не зазначено ані дати, ані адреси. Я прочитав її, вже вийшовши з їдальні. Добре зробив, бо там не втримався б і матюкнувся від цього короткого тексту — брутального й несподіваного, як ляпас.

Ваші візити в «Бурані» зовсім зайві. Як гадаю, не варто пояснювати причину. Ви дуже розчарували мене.

Моріс Кончіс

Мене оглушив наплив гіркої досади. Яке в нього право на такий безапеляційний указ?! Незбагненна річ, вона суперечить усім новинам, що розповіла Жулі. Але аж ніяк не подіям, що сталися після нашого з нею побачення… Звинувачення в зрадництві набрало нового значення. Я похолов. Утямив, що сцена часів німецької окупації цілком могла становити фінал спектаклю, слугувати попередженням про звільнення. Мовляв, відтепер на тебе нема часу. Але ж є ще дівчата. Що за байку вигадав для них стариган? Що він взагалі міг ще вигадати, раз вони вже віддавна знають про його брехню?

Весь день я плекав майже марну надію, що сестри прийдуть до школи, адже тепер бачать Кончіса наскрізь. Мав намір звернутися до поліції, сконтактуватися з англійським посольством в Афінах. Але помалу вгомонився. Згадалися паралелі з «Бурею» й випробування, на які виставив юного узурпатора старий чарівник у своїх володіннях. Спали на думку випадки, коли Кончіс мав на увазі зовсім інше, ніж те, що говорив. Сплила в пам’яті Жулі… Не тільки нагота тіла в морі, але й гола інстинктивна довіра до нашого Просперо. Лягаючи спати,