Маг - Джон Роберт Фаулз
В суботу, кілька хвилин по другій, я вже йшов до пагорбів. О третій дійшов до тамарискових зарослів. Цього сліпучого спекотного дня — досі панувала безвітряна духота — не вірилося, що події позаминулої ночі не наснились, а справді відбулися. Але ось кілька недавно зламаних гілок. У місці, де пустився навтікача «полонений», проти випаленого ґрунту контрастують перевернуті червонуваті камінці й потоптано молоді паростки тамариску. Зійшовши стежкою трохи вище, я підібрав м’яті недокурки. На одному, доволі довгому, був знайомий напис: Leipzig da…
Стоячи на краю стрімчака, я оглядав південне узбережжя. Яхти не видно, але не варто наперед хнюпити носа.
Я дістався до брами й попрямував до вілли. Облита сонячним промінням, вона стояла замкнена й порожня. Як і Маріїна хатка. Я погрюкав у двері та віконниці, посмикав їх. Не піддалися. Раз у раз я оглядався. Не те що відчував чийсь погляд — просто вважав, що годилося б таке відчувати. За мною мав би хтось спостерігати — може, й зсередини, підсміхаючись у пітьмі біля віконниць, за крок-два від мене. Я окинув оком приватний пляж. Він розлігся у спекоті. Пристань, помпувальна станційка, стара колода, затінений зів ґрота. Човна не видно. Я рушив до статуї Посейдона. Німа скульптура, мовчазні сосни. Тоді я зійшов до скелі, де ми з Жулі сиділи в минулу неділю. То тут, то там безживну гладінь моря брижив приблудний вітерець, креслив пунктирний косяк сардин. Вигиналися темні, попелясто-сірі лінії, вужчали й ширшали в неквапному русі на мерехтливій примарній поверхні. Вода немовби породжувала розклад і розпад.
Я пішов уздовж берега до затоки, де стояли три хатки. Коли стало видно східне узбережжя, наткнувся на дротяну огорожу. Як і в інших місцях, дріт заіржавів — скоріш символічна, ніж справдешня перешкода. Зразу за нею стрімко спадав крутосхил заввишки шістдесят-сімдесят футів. Я пробрався між дротами й подався вглиб острова. У кількох місцях можна було б спуститися вниз, але там простягалися непрохідні хащі з колючих і витких рослин. Ось місце, де огорожа повертає на захід, до брами. Немає перевернутих камінців, не видно нічиїх слідів. Біля підніжжя скелі я натрапив на рідко ходжену стежку, якою йшов, коли відвідав жителів рибальського поселення.
Невдовзі я простував оливковим садом, що його оточував. Між дерев манячили три побілені хижки. Дивно, не видно ні осла, ні курки. Ані собаки. Останнього разу тут гавкало кілька псів.
У двох хат спільна стіна. На засувах вхідних дверей висять колодки. Третю оселю начебто не замкнено, але двері подалися всього на дюйм. Ізсередини не дає відчинити дерев’яний засув. Я вийшов на задвірки. Чорний хід на замку. Гаразд, що на бічній стіні, над курником, вдалося відчинити віконниці й крізь немиті шиби заглянути в кімнату. Старосвітське мосяжне ліжко з пакою складеної білизни. На стіні розвішано світлини та ікони. Два дерев’яні стільці з плетеними сидіннями, стара скриня, колиска біля вікна. На підвіконні пляшка з-під рецини з увіткнутою в шийку брунатною свічкою, розірваний вінок безсмертників, іржаве зубчасте колесо й місячний шар пилюки. Я зачинив віконниці.
На задніх дверях другої хати теж засув, але без колодки. Замість неї зав’язана вузлом рибальська волосінь. Чиркнувши сірником, я за півхвилини опинився в спальні. У цій темній кімнаті ніщо не викликає підозри. Я заглянув на кухню і у світлицю. Звідси двері провадили до сусідньої хати. Знову кухня, ще одна затхла спальня. Я висунув кілька шухляд, відчинив шафу. Звичайні халупи збіднілих острів’ян, обстава цілком природна. Насторожує те, що тут нікого немає.
Вийшовши, я обкрутив засув дротом. Кроків за сорок звідси, серед маслин, видно побілений виходок. Отвір у сідалі затягнено павутинням. На іржавому гвіздку почеплено клапті пожовклої грецької газети.
Невдача.
Біля здвоєних халуп із землі видавалася побілена вапном горловина водозбірника. Знявши дерев’яне віко, я опустив усередину старе відро на шнурку. З отвору війнув струмінь холодного повітря, неначе змія, що вирвалася на волю. Сівши на цямрині, я випив кілька великих ковтків. Жива, кам’яниста свіжість води, набагато солодшої, ніж визбута смаку рідина з водогону.
Цямриною до мене пробирався червоно-чорний блискучий павук-скакун. Я підставив руку, й він стрибнув на неї. Зблизька я придивився до його чорних оченят, схожих на ліхтарики кабріолета. Павук перехиляв масивну кубічну голову з боку на бік — своєрідна пародія на Кончісову допитливість. І знову, як тоді з совою, мене пройняло моторошне відчуття реальности чарів, Кончісової невідчіпної й настирливої всюдисущости.
Дуже муляло усвідомлення того, що я не належу до незамінних. Я вважав себе найпотрібнішим в «експерименті». Мабуть, не мав рації. Моя історія — це тільки відгалуження від головної лінії сюжету, яке занехали, щойно я спробував набути надто вже великого значення. Найбільше дратувало те, що мене геть незаслужено зарахували до тої самої категорії, що й Мітфорда. Водночас мене охопив якийсь параноїдальний страх. Звісно, Кончіс вигадає якусь причину того, що я не прийшов у суботу, але цілком можливо, що йому не доведеться брехати в разі, якщо вони втрьох мене обманюють. Та чи можлива така змова? Після всіх одкровень, пестощів, поцілунків, після символічних любощів у нічній воді… Жодна дівчина не зуміла б прикинутися, що їй подобаються ці штуки, що вона прагне їх. На таке здатна хіба тільки повія. Це припущення ні в які ворота не лізе. Напевно, ключ до розгадки полягає в моїй замінності. Це міг бути туманний метафізичний урок про місце людини в бутті, про межі еґоцентризму. Хоча воно було більш схоже на безглузду жорстокість, знущання над безсловесною худобиною, ніж на справжню науку. Я тонув у морі недовіри, в якому були непевні не тільки зовнішні вияви, але
