Маг - Джон Роберт Фаулз

Не більш як двадцятилітній хлопчина, що тримав мене за праву руку, почав тихенько насвистувати собі під ніс. І ось у цілком переконливому — попри мою заувагу про клоунаду — спектаклі зазвучала дуже вже фальшива й штучна нотка. Надто вже заїжджений мотив — «Лілі Марлен». А може, це дурнуватий і злобний натяк? Масивне прищувате підборіддя, оченята без вій. Напевно, його вибрали завдяки такому бездоганному тевтонському вигляду, такій дивовижній, мало не машинній байдужості. Цей молодик ніби не усвідомлював, що він тут робить і хто я такий. Йому однаково. Аби тільки справно виконати наказ.

Я вдався до рахунків. Тринадцять осіб, із них не менш як половина — це німці. Спершу треба привезти їх із Німеччини до Афін, а тоді на острів. Далі — обмундирувати, вимуштрувати й вишколити. А насамкінець — забрати їх з острова й відвезти до Німеччини. У п’ятсот фунтів тут не вкладешся. І задля чого? Щоб налякати якогось пересічного чоловічка або ж справити на нього враження?

Разом з тим, як у жилах вгамовувався адреналін від паніки, змінювалося моє ставлення до останніх подій. Майстерно поставлена, вишукана сцена. Мене вкотре зачарувала Кончісова магія, пройняли захоплення й страх водночас. І тут я почув ще чиїсь кроки.

З’явилося ще двоє. Перший — низький і худорлявий — розмашистим кроком спускався стежкою. За ним ішов другий — вищий на зріст. На обох офіцерські кашкети із задертим угору передком. Кокарди з орлами. Солдати квапливо зірвалися на ноги, але перший офіцер різким рухом руки дозволив їм сидіти. Підійшов просто до мене. Очевидно, цей актор спеціалізується на ролях німецьких полковників. Тверді риси обличчя, тонкі губи, бракує тільки окулярів із подовгастими скельцями і стальною оправою.

— Здоров був, — озвався я.

Він не відповів. Подивився на мене так само, як унтер, що тепер стояв струнко позаду нього. Другий офіцер — це лейтенант. Либонь, ад’ютант. Впала в око його легка кульгавість. Обличчя італійця, чорнющі брови, пухкі засмаглі щоки. Вродливець.

— А де ваш режисер?

Вийнявши портсигара з внутрішньої кишені, «полковник» видобув сигарету. «Лейтенант» дав йому прикурити. Я зауважив, що позаду них один із солдатів перейшов стежку, несучи щось загорнене в папір. Якісь харчі. Ось уже й їдять.

— Мушу сказати, що ви чудово вписуєтеся в цю роль.

Офіцер відповів одним-єдиним словом. Неначе старанно обсмоктав його й виплюнув, як виноградне зернятко:

— Ґут.

Тоді відвернувся й щось скомандував по-німецькому. Зійшовши вгору стежкою й принісши звідти ліхтаря, унтер запалив його й поставив зразу за мною.

«Полковник» відійшов і став поруч «унтера». Я став розглядати «лейтенанта», що залишився біля мене. У його очах було щось дивне. Він ніби хотів і не міг щось мені сказати, ніби старався вичитати на моєму обличчі відповідь на його сумніви. Глянувши вбік, він рвучко та незграбно крутнувся на підборі й підійшов до полковника. Тиха розмова по-німецьки, коротка команда унтер-офіцера.

Вояки не знати чого підвелися й вишикувалися обабіч стежки у дві шеренги — обличчя проти обличчя, причому стояли вільно. Немовби чекали, що хтось пройде між ними. Я подумав був, що це мене мають забрати звідси й провести таким живим коридором. Але конвоїри затягли мене у стрій. На стежині залишилися тільки унтер і два офіцери. Я опинився в самому центрі світлового кола. Очевидно, ліхтар має створити театральний ефект.

Залягла напружена тиша. Мені призначено бути не головним героєм, а кимсь на зразок глядача. Нарешті стало чути, що ще хтось надходить. З’явився чоловік у цивільному. На перший погляд, п’яний. Але ні, руки зв’язані ззаду. Це полонений, як і я. У темних штанах, голий до пояса. За ним назирці два солдати. Один із них підштовхнув полоненого, й той застогнав. Коли ці троє підійшли ближче, мене пронизало гостре відчуття того, що маскарад вирвався з-під контролю. Бідолаха йшов босоніж. Не вдавав — справді спотикався й заточувався.

Доволі низький юнак, очевидно грек, порівнявся зі мною. Обличчя жахітливо понівечене й розпухле, на правій щоці запеклася кров, що витекла з глибокої рани біля ока. Очманілий, він ледве тримався на ногах. Зауважив мене в останню мить, зупинився й окинув лютим оком. Мене шпигнув страх. Либонь, цей спійманий і побитий сільський парубійко не учасник спектаклю, а справдешній ув’язнений. Ні з того ні з сього солдат штовхнув його в поясницю. Я це бачив. Я побачив, як судомно сіпнувся скатований, і почув, як у нього вирвався непідробний страдницький зойк. Хлопчина прошкутильгав ще кроків сім-вісім, і полковник проказав, наче виплюнув, якесь слово. Конвоїри брутально затримали полоненого за плечі. Всі троє зупинилися на стежці, що вела вниз. Згори спустився полковник. За ним пришкутильгав лейтенант. Обидва стали поперед мене. Знову тиша, тільки чути важкий подих пораненого. Раптом на стежці постав ще один полонений зі зв’язаними руками, якого конвоювали два солдати. Зрозуміло, куди я потрапив. У 1943 рік. Дивлюся на спійманих бійців Опору.

Цей другий — безперечно «капетан», ватажок. Років сорока, кремезний, заввишки шість футів. Гола рука на мотузяному перев’язі, вгорі сяк-так забинтована клаптем тканини, просяклим кров’ю. Пов’язкою слугував відірваний рукав сорочки. Малувато, щоб стримати кровотечу. Він підійшов стежкою до мене. Гордовите обличчя клефта — грецького опришка, густі чорні вуса, орлиний ніс. Мені траплялися такі типажі на Пелопоннесі, а цей, як бачу, походить із Криту. Досі носить на чолі чорну стрічку з тороками, як і тамтешні горяни. Я уявив його на ґравюрі початку дев’ятнадцятого сторіччя, в народному строї, з ятаганом зі срібним ефесом і пістолями за поясом — шляхетного розбійника, героя Байронової казки. Насправді