Маг - Джон Роберт Фаулз
— Я не те хотіла… ну, розумієш.
Зачеплена тема не належала до тих, які я мав би охоту розвивати, але Жулі явно нею зацікавилася.
— Ніколасе, я ж не Джун, мені це не байдуже.
— То я їй байдужий?
— Ти їй подобаєшся. Якщо це для тебе щось важить.
— Для тебе, судячи з тону, значно більше важить.
— У неділю я була дуже сердита на сестру, — штовхнула мене ліктем Жулі. — І на тебе також. Ти ж на неї не сердився.
— Не було за що. Джун допомогла мені уявити тебе в такій ситуації.
— Відтоді сестра безперестанку мені докучає. Торочить, що вона тобі більш до вподоби, ніж я.
Я пригорнув її міцніше.
— Я знаю, котра з вас мені більш до вподоби. Причому набагато.
Запала тиша. Взявши мене за руку, Жулі бавилася пальцями.
— Вчора ввечері ми з нею теж сюди ходили.
— Навіщо?
— Було душно. Ми не могли заснути. Захотіли скупатися. Джун сподівалася, що з лісу вискочить гарненький грецький пастушок.
— А ти?
— Згадувала свого пастушка, англійського.
— Шкода, що не маємо в чому скупатися.
Вона безперервно гладила кінчики моїх пальців.
— Вчора теж не було в чому.
— Це пропозиція?
Жулі трішки побарилася з відповіддю.
— Джун побилася зі мною об заклад, що я не посмію.
— Не даймо їй виграти.
— Ми тільки поплаваємо.
— «Тільки» — це через те, що…
Вона не відповіла. Я відчув її усмішку. Потягнувшись до мене, Жулі шепнула на вухо:
— Чому чоловікам завжди все треба викладати словами?
Зірвавшись на ноги, вона потягла мене за собою. Ми зійшли на берег моря. На борту примарно-блідої яхти колихався червоний вогник, кидаючи миготливий відблиск на воду. Крізь гущу старих дерев пробивалося мерехтливе світло від вілли. Хтось там ще не спав. Жулі звела руки, й я стягнув з неї безрукавку. Тоді відвернулась, я розстібнув ліфчик, вона — непіддатливий блискавичний замок спідниці. Мої долоні ковзнули вперед. Спідниця впала. Хвилинку Жулі спиралася на мене, притуливши мої руки до своїх оголених грудей. Я поцілував її в шию. І ось до моря рушила вона, довговолоса струнка світла постать з білою стрічкою на стегнах — місячне відлуння сонячної сестри, що за три дні долинуло на той самий пляж. Я зірвав із себе одежу. Не оглядаючись, Жулі зайшла у воду по пояс, з тихим сплеском занурилася й брасом поплила до яхти. За півхвилини я догнав Жулі, й ми ще трохи віддалилися від берега. Вона зупинилася, пустила ноги вглиб, випросталася й усміхнулася: оце так псоту ми встругали — і кумедну, і зухвалу.
І заговорила по-грецькому, але не тою знайомою мені мовою, а давньою, менш шиплячою й більш повноголосою.
— Що це таке?
— Софокл.
— А про що мова?
— Ні про що. Йдеться про звучання. Приїхавши сюди, я на першій порі своїм очам і вухам не вірила. Раптом ожили тисячі й тисячі чорненьких закарлючок, що досі мертво лежали на папері. Вони не в минувшині — в сучасності.
— Уявляю.
— У мене було таке відчуття, як у того, що все життя провів у вигнанні й навіть про те не здогадувався. І ось прийшло усвідомлення.
— Я теж таке відчував.
— Чи не сумуєш часом за Англією?
— Ніколи.
Жулі усміхнулася.
— Еге ж, мусить бути щось таке, в чому ми не збігаємося.
— Не в цьому житті. В якомусь іншому.
— Полежу-но я на спині. Недавно навчилася такої штуки.
Розкинувши руки, вона лежала горілиць, наче дитина, що захотіла покрасуватися. Я підплив ближче.
Заплющені очі, на вустах перебіжна усмішка. Мокре волосся, тому обличчя видається молодшим, ніж насправді. Нерухома вода — справдешнє чорне скло.
— Ти схожа на Офелію.
— Ти що, до монастиря мене посилаєш?
— Я ніколи не був такий далекий від Гамлета, як тепер.
— Мабуть, ти саме той дурень, за якого Гамлет радив мені вийти заміж.
Я усміхнувся в пітьмі.
— Чи грала ти роль Офелії?
— У школі. Якраз ці сцени з Гамлетом. Його роль виконувала одна схиблена лесбіянка. Вона просто-таки розкошувала від того, що ходить у чоловічій одежі.
— Зокрема, й від того, що має на штанцях мішечок для прутня?
— Пане Ерфе! Я ніколи б не подумала, що ви здатні на таку вульгарщину, — дорікнула вона.
Підібравшись ще ближче, я цмокнув її в бік, спробував в інших місцях, але Жулі відштовхнула мене, вигнулась і пірнула. Не далася обняти, й ми трохи пововтузилися,
