Маг - Джон Роберт Фаулз

Спинаючись угору крутосхилами, я потерпав від неминучого похмільного відлуння всіх подій минулого дня. Не сумнівався в щирості почуттів, яку Жулі довела своїм тілом, а однак не виходили мені з голови питання, які конче треба було їй поставити. Ніяк не забувалося те, що я кілька разів мало не повірив у баєчку про шизофренію. У цій баєчці нізащо не знайдеш кінців, натомість історії, почуті сьогодні від Жулі, неважко перевірити на правдивість. Скидається на те, що сéстри й досі ладні ставити Богові свічку, а чортові кочергу. Тобто Жулі хоч і захоплюється мною, але завжди готова напустити туману на своє теперішнє та минуле. Тож на наступній зустрічі з Кончісом було б добре показати йому, що я не тільки знаю всю правду про сестер, але ще й можу її підтвердити завдяки незалежним джерелам за межами Фраксосу.

Ще того самого недільного вечора я у своїй кімнаті скомпонував три послання — місіс Гоумз із Серн-Аббаса, містерові П. Дж. Ферну з банку Барклі й директорці класичної школи, в якій вчителювала Жулі. У першому листі я пояснив матері Джун і Жулі, що познайомився з її дочками під час підготовки до фільмування. Написав також, що місцевий сільський учитель попросив мене підшукати в Англії сільську школу, з учнями якої могли б листуватися його вихованці. Тож Джун і Жулі порадили через їхню маму зв’язатися зі школою в Серн-Аббасі — причому терміново, бо незадовго закінчиться семестр. У другому листі повідомлено про моє бажання відкрити рахунок у банку за рекомендацією двох постійних клієнток банківського філіалу. В третьому я подав себе директором нової англійської школи, яку восени мають відкрити в Афінах і на вчительську роботу в якій претендує міс Джулія Гоумз.

У понеділок я перечитав чернетки й замінив кілька слів. Перші два листи переписав від руки, а третій насилу вистукав на старезній машинці з латинським шрифтом, що була в канцелярії нашої школи. Звичайно ж, цей третій може викликати підозру, адже кінозірки назагал не рвуться вчителювати за злиденну платню в чужій країні. Але мені йдеться передусім про відповідь як таку, а не про наслідки запиту. Підозрою більше чи менше — невелика різниця. Сім бід — один одвіт. Отож я звернувся письмово ще й до театру «Тавісток Реп» та Ґертонського коледжу в Кембриджі.

Разом із цими п’ятьма листами я надіслав шостого — на адресу Джона Левер’є. Сподівався на те, що мені вже надійшла відповідь від Мітфорда, хоч знав, що мій лист, скоріш за все, шукає його по світі, а якщо й знайшов, то ще не знати, чи схоче адресат відписувати. До Левер’є я написав небагато — пояснив, хто я такий, і додав:

Пишу Вам тому, що опинився в непростій ситуації. Наскільки знаю, Ви відвідували пана Кончіса в його помешканні, принаймні він сам сказав мені про це. Тепер я гостро потребую поради від будь-кого, хто свого часу пережив те, що тепер переживаю я. Хочу зауважити, що йдеться не тільки про мене, але й про інших людей. Всі ми будемо дуже вдячні Вам за будь-яку відповідь, а чому — Ви, як гадаю, знаєте.

Заклеюючи конверта, я відчував, що мовчання Мітфорда і Левер’є — це якнайкраща провість мого майбуття. Якби за попередні роки в «Бурані» сталося щось справді бридке, то вони, цілком певно, заговорили б про те. А якщо мовчать, то це тільки з вдячности. Я не забув ні розповіді Мітфорда про його сутичку з Кончісом, ні застороги про почекальню. Ось тільки не міг зорієнтуватися, навіщо Мітфорд усе це розповів.

Що довше я розмірковував, то правдоподібнішим видавалося припущення, що Деметріадес шпигує за мною. Керуючись головним правилом контррозвідника — прикидатися підманутим дурником, я дуже сердечно поводився з Деметріадесом у неділю після вечері. Хвилин десять ми вдвох прогулювалися на шкільному причалі, дошукуючись хоч якихось повівів леготу у важкій вечірній духоті. «Дякую, Мелі. Вихідні в мене випали нічогенькі, — відповів я на його запитання. — У “Бурані” приємно читати, купатися й слухати музику». Ба, я навіть роблено сміявся, вислуховуючи його сороміцькі здогади про те, як я насправді провів там час. Цілком можливо, що Деметріадес свідомо йшов на цю вульгарність, маючи від Кончіса завдання — перевірити, чи я не язикатий. На довершення я подякував Мелі за те, що він ані словом не прохопився про «Бурані» й про мене перед нашими колегами.

Спроквола походжаючи з Мелі, я поглядав понад темну воду протоки на материкову Арголіду й застановлявся над тим, що тепер роблять сестри й по яких темних водах їх носить… По мовчазному морю, повному таємниць і неймовірно стриманому на язик. Гаразд, що не ворожому. Нарешті я розгадую його таємниці.

З цим розгадуванням мені пішло ще краще наступного дня, після короткої перерви. Випала нагода розпитати директорового заступника, старшого викладача грецької мови. Вибачте, мені порадили прочитати повість письменника на ім’я Теодорітіс… «Три серця»… Може, ви чули про таку? Чув, аякже. Він не знав ні французької, ні англійської, і я не все втямив із його пояснень. Очевидно, Теодорітіс — це певною мірою послідовник Мопассана. Зміст твору, а принаймні те, що мені поталанило зрозуміти, збігався з тим, що переказала Жулі.

Рештки сумнівів розвіялися під час обіду. Один із учнів приніс на мій стіл книжку, яку звелів передати від свого стола заступник директора. Ця антологія закінчувалася «Трьома серцями». Повість написано кафаревусою — літературним варіантом новогрецької мови, істотно відмінним від демотики — народного варіанта. Текст був мені не під силу, і я не міг попросити допомоги в Деметріадеса. Що ж, кожний фраґмент із тих, які мені вдалося подужати зі словником, підтверджував правдивість слів Жулі про «Три серця».

Середа, середа… Я не дотерпів до неї й у вівторок після уроків забрався на хребет центрального пасма гір. Весь час торочив собі під ніс, що даремно натруджую ноги. Та ні, не даремно. Серце підскочило до горла: ген у