Маг - Джон Роберт Фаулз
Сестри розповідали мені про яхту, про її розкіш — непідважний доказ Кончісового багатства, якби хтось ще та й сумнівався. І все одно мені забило дух від такої картини. Ми знову вийшли на край майданчика, звідки був кращий огляд. Дизельна двощоглова яхта помалу плила під спущеними вітрилами. Довгий білий корпус, над палубою на носі й на кормі видніють дахи кают. З флаґштока на кормі ліниво звисає грецький прапор. П’ять-шість синьо-білих постатей — очевидно, матросів. З віддалі мало не півмилі не розпізнаєш облич.
— Гм, як на в’язницю… — сказав я.
— Ти б глянув під палубу, — перебила Джун. — У нашій каюті на столику стоять французькі парфуми восьми сортів.
Судно майже зупинилося. Три матроси біля шлюпбалки готувалися спустити на воду невеликий ялик. Завила сирена, щоб ми не проґавили прибуття. Суто по-англійському я почував і колючу заздрість, і дуту погорду. В самій яхті нема нічого вульгарного, а ось володіти нею — це, як на мене, вульгарно. І все ж я пустився уявляти себе на її борту. Ні разу в житті мені не випадало потрапити у світ товстосумів. Я мав в Оксфорді кількох заможних знайомців, як-от Біллі Вайт, але дома в них не бував. І я таки заздрив цим двом сестричкам. Їм набагато легше, врода — це цілком достатня перепустка у світ багатіїв. Ну а здобувати гроші — це вже чоловіче діло, для якого треба бути справжнім мужчиною. Мабуть, Жулі відчула мої думки. Вже під колонадою, коли сестри збирали речі в дорогу, вона несподівано схопила мене за руку й потягла всередину вілли, якнайдалі від очей і вух Джун.
— Це тільки на кілька днів, — сказала Жулі.
— Мені вони видаватимуться роками.
— Мені теж.
— Я все життя чекав на зустріч з тобою.
Вона опустила очі. Ми стояли дуже близько одне від одного.
— Я знаю.
— Чи почуваєш те саме, що й я?
— Сама не тямлю, що я почуваю, Ніколасе. Одне тямлю — мені хочеться, щоб ти й далі носив у собі таке почуття.
— Коли ви повернетеся, ти б не змогла якогось вечора вибратися звідси?
Глянувши на відчинені двері, Жулі подивилася мені у вічі.
— Не те що я не хотіла б, але…
— Я міг би звільнитись у середу. Ми б зустрілися біля каплички. Не в ній, а знадвору.
Вона старалась охолодити мій запал.
— Не знати, чи ми повернемося до середи.
— Я все одно прийду. Коли стемніє. Буду чекати до півночі. Вже краще, ніж кусати собі лікті в цій клятій школі.
— Я спробую. Якщо зможу. Якщо ми повернемося.
Поцілунок у нас вийшов якийсь увірваний, запізнілий, несправжній. Ми вийшли надвір. Джун, що сиділа за столом, зразу ж кивнула в бік жорствяного майданчика. За ним, на стежині, що вела до Кончісового пляжу, вже чекав негр у чорних штанах і джемпері, в чорних окулярах. Знову завила сирена. Заторохтіла маленька моторка, що швидко підпливала до берега.
Джун простягла мені руку, я побажав сестрам щасливої подорожі. Стояв і дивився, як вони йдуть по жорстві, зодягнені в рожевих платтячках, в блакитних панчохах, з кошичками в руках. Негр, не чекаючи, поки дівчата наблизяться до нього, обернувся й рушив стежкою, цілком певен, що вони підуть куди треба. Коли їхні голови зникли з очей, я підійшов до стежки. Моторка причалила до молу. Невдовзі там з’явилася темна постать, а за нею — дві рожеві. У човні сидів матрос, зодягнений у білі шорти й синю безрукавку з червоним написом на грудях. Неможливо прочитати з такої відстані, але цілком певно, що це назва яхти — «Аретуза». Матрос допоміг дівчатам зійти в моторку, тоді в неї скочив негр. Я зауважив, що він сів на носі човна, за їхніми плечима. Човен рушив. Мабуть, сестрички помітили мене, бо щойно всілися — помахали руками. Ще раз це зробили на виході із затоки, коли моторка набрала швидкости, прямуючи до нерухомої яхти.
Полудневе море простяглося на дев’яносто миль, до самого Криту. Майже не видно флотилії. Клапоть бурої, випаленої землі на уступі скелі розтяла чорна, дедалі довша тінь кипариса. День умирав. Я почувався обділеним долею як людина і як мужчина. Хоч і не сподівався, що цього тижня вдасться зустрітися з Жулі, а таки плекав надію — завдяки глибинному нуртуванню, завдяки передчуттю, яке буває у грі в покер, коли треба одної-єдиної карти для цілком певного виграшу.
Я повернувся до вілли. Тут мене чекала Марія, якій треба було все позамикати. Не варто її випитувати. Безнадійна річ. Спакувавши в сумку свої речі, я вийшов із спальні. Надворі побачив, що моторку вже піднімали на борт. Яхта рушила, описала велике півколо й узяла курс на південь Пелопоннесу. Кортіло постежити за нею, поки вона зникне з поля зору, але на думку спало, що з палуби за мною теж стежать. Та ні, не варто цього робити, бо інакше в очах того спостерігача я видаватимуся безутішним нещасником, що після кораблетрощі опинився на безлюдному острові.
За кілька хвилин я пустився в дорогу до своєї занудної каторги по той бік сну. Щось таке, як в Адама, вигнаного з раю… Ось тільки я не вірив у Бога й знав, що ніхто мені не завадить повернутися до райських кущів.
