Маг - Джон Роберт Фаулз

що аж смішно, а я взяла й зіпсувала цього невиправного старого парубка. Мені подобалося з ним зустрічатись, ми часто вибиралися на природу. Ендрю був щедрий, просто-таки обсипав мене квітами й книжками… Цією рисою відрізнявся від пересічного старого парубка. А я ніколи, навіть тоді, не сприймала його як мужчину. Буває таке. Вподобаєш когось як людину, тішишся й водночас трохи ніяковієш, що за тобою хвостом ходить не абихто, а приручений пан професор. Захоплюєшся його інтелектом, і…

— …і тоді тебе засліплює?

— Він уперся, щоб ми неофіційно заручилися. Це було на початку весняного семестру. Я гарувала, як віл. У постіль ми не лягали, і мене вражала його делікатність… Ми вирішили, що на канікули поїдемо до Італії, а восени одружимося.

Жулі змовкла.

— І що далі?

— Якось незручно про таке розказувати.

Я погладив її по голові.

— Краще виговоритися, ніж у собі душити.

Повагавшись, Жулі заговорила тихше.

— Я весь час відчувала, що в ньому — не знаю, як це описати — є щось неприродне… Ендрю поводився так, ніби виконував завчені рухи. Цілував мене, бо знав, що дівчат належить цілувати. У ньому не відчувалося справжнього жадання. — Жулі розгладила спідницю на колінах. — А в Італії виявилося, що в нього… серйозні проблеми. Раніше він про це й словом не прохопився, а тут раптом признався, що ще школярем мав гомосексуальні зв’язки. І в Кембриджі мав, ще перед війною, коли там навчався… Напевно, я видаюся тобі безнадійно наївною.

— Та ні. Просто наївною. Не більш.

— Слово чести, на ньому не було жодної познаки гомосексуаліста. Ендрю дуже хотів бути таким, як усі. Мабуть, перестарався з тим бажанням.

— Розумію.

— Я запевняла його, що це дрібниця. Себе теж. Треба тільки набратися терпцю. Що ж… час ішов. Удень було й далі чудово тримати компанію з Ендрю… — Жулі надовго замовкла. — Ніколасе, я скоїла щось жахливе. Вийшла з нашого пансіону в Сієні, сіла в потяг і поїхала до Англії. Просто так, не попередивши. Щось у мені зламалося. Я усвідомила, що між нами завжди буде ця проблема. Коли нам… не вдавалося, ми виходили на прогулянку, а я тоді дивилася на італійських хлопчиків і думала… — Вона обірвала сама себе, ніби й досі соромилася своїх тодішніх думок. — Ось що завдяки тобі я відчула в капличці. Яким простим може бути все на світі.

— І відтоді ви не бачились?

— Бачились. Собі на лихо.

— Розкажи.

— Я втекла до рідної домівки в Дорсеті. Не могла сказати мамі всієї правди. Ендрю теж повернувся й наполягав, щоб ми зустрілися в Лондоні. — Згадуючи, Жулі труснула головою. — Він впав у розпач, доходив до самогубства, і зрештою я… піддалася. Не стану вдаватися в несмачні подробиці. У заміжжі з ним я б не витримала. Тож влаштувалася на роботу саме в Лондоні, аби тільки якнайдалі відбитися від Кембриджа. А проте… Ми знову спробували щастя в ліжку, і… ой, це тяглося кілька місяців. Дві нібито розумні особи поволі зжирають одна одну. Коли він телефонував і казав, що на вихідні не вибереться до Лондона, я полегко зітхала… — Жулі різко обірвала розповідь. Здобулася на відвагу повести далі, переконавшись, що я не бачу її обличчя. — Найкраще йому вдавалося, коли я прикидалася хлопчиком… Я гидувала такими штучками. Він теж, це правда. — Вона зачерпнула повітря, і я відчув це шкірою. — Кінець кінцем Джун спонукала мене зробити те, на що я кілька місяців не наважувалась. Час від часу Ендрю мені пише. Але між нами все скінчилося… Фінал сумної казочки.

— Таки сумної.

— Повір мені, я не святенниця. Просто…

— Це не твоя провина.

— Насамкінець усе виродилося в щось мазохістичне. Що бридкіше воно ставало, то шляхетнішою я себе вважала.

— І відтоді тобі ніхто не траплявся?

— Навесні цього року я якийсь час зустрічалася з таким одним із «Тавістоку». Але він швидко зміркував, що зі мною не варто зв’язуватися.

Я перебирав пальцями пасма її волосся.

— Чому?

— Бо я не захотіла піти з ним до ліжка.

— Це ж як — задля принципу?

— В Кембриджі я мала ще одного кавалера. На першому курсі.

— А з ним як склалося?

— По-дурному. Все навпаки. Вночі набагато приємніше, ніж удень, — відповіла Жулі й іронічно докинула: — На лихо, він про це знав. А одного разу виявилося, що я не одна-єдина тятива для його лука[169].

— Йолоп, це очевидно.

— Знаю, що чоловіки вважають інакше. В усякому разі такі, як він. А я почувалася приниженою. Котрою вже з ліку головою на стіні з трофеями.

Я поцілував її волосся.

— Треба визнати, що в нього непоганий смак у виборі трофеїв.

— Ти з багатьма дівчатами спав? — тихо, несміло й трохи наївно спитала Жулі після короткої мовчанки.

— У мене ніколи не було такої, як ти. І ніколи не бувало, щоб більш як з одною нараз.

Запізно зауваживши двозначність