Маг - Джон Роберт Фаулз

Жулі не дала прямої відповіді.

— Є тільки одне «але». Він хоче, щоб перед тим гуртом нових людей ми з тобою прикидалися чоловіком і жінкою.

— На таке я не здатен. Не маю твого акторського таланту.

— Облиш жарти.

— Я не жартую. Кажу серйозніше, ніж тобі здається.

Жулі знову торкнулася мене щокою.

— То як ти, Ніколасе, дивишся на такий розвиток подій?

— Побачимо цими вихідними. Коли дізнаємося, про що йому йдеться.

— Ми з Джун теж так вважаємо.

— Може, він хоч про щось та й натякнув?

— Сказав, що ми можемо розцінювати це як щось близьке до прикладної психіатрії. І ще він — як завжди, охочий навчати — додав, що йдеться про річ, яку не опишеш одним словом. Про… наукову галузь, яку ще належить відкрити й назвати. Моріс дуже хотів дізнатися, чому я тобі кінець кінцем повірила.

— І ти йому пояснила, чому саме?

— Так. Бо є почуття, які неможливо вдавати.

— А як він поводився загалом?

— Загалом був дуже милий. Ще миліший, ніж на самому початку. Правив нам компліменти про відвагу, розум і таке інше.

— Бійся данайців[168]…

— Знаю. Ми поставили питання руба. Ще одна така штучка — і бувайте здорові.

Я глянув на безлюдну яхту.

— Куди ви плавали?

— На Кітиру. Вчора повернулися.

На думку сплило, як минули в мене ці три дні. Звична морока з незмінно високим стосом неперевірених зошитів, два чергування, запах крейди, душок учнів… А тоді думка перебігла на канікули, хату край села й сестер, що завжди поруч.

— Я дістав книжку «Три серця».

— Зумів прочитати?

— Прочитав досить для того, аби переконатися, що наші ролі взято таки з неї.

Жулі трішки помовчала.

— «Довіряйте інтуїції». Хтось колись таке порадив. Недавно — всього три дні тому.

— Просто там, у школі… ото сиджу в класі й не можу втямити, чи ось ця частина острова справдешня, чи вона тільки наснилася.

— Може, була вістка від твого попередника?

— Ані слова.

Знову мовчання.

— Ніколасе, я вчиню так, як ти постановиш. — Спинившись, вона взяла й другу мою руку, заглянула у вічі. — Ось зараз підемо до нього й відверто поговоримо. Всерйоз кажу.

Поміркувавши, я усміхнувся.

— Чи вдасться змусити тебе й далі додержувати цього слова, якщо мені не сподобається наступний розділ книжки?

— Сам знаєш, що вдасться.

За мить мене обхопили її руки. Сказане очима підтвердили вуста. Притулившись одне до одного, ми рушили. Дійшли до кінця мису. Тут панувало тропічне безвітря.

— Люблю тутешні ночі, — озвалася Жулі. — Більше, ніж дні.

— Я теж.

— Може, похлюпаємося трохи?

По жорстві ми підійшли до моря. Двома рухами вона скинула свої туфлі. Я трохи поморочився, роззуваючись. І ось ми стали в літеплі. Жулі знову дала себе поцілувати. Ці вуста, ця шия… Ніжно й бережно обнявши її, я шепнув на вухо:

— Хай їй абищо, отій жіночій фізіології.

Жулі співчутливо притулилася до мене.

— Знаю. Мені дуже прикро.

— Я весь час згадую, яка ти була в капличці.

— Мені здавалося, що я вже вмерла.

— Тільки незайманки так почуваються.

— З тобою я почуваюся незайманкою.

— А з іншими чоловіками?

— Раз чи два таке трапилося.

— А з тим колишнім?

Вона не відповіла.

— Розкажи мені про нього, — попрохав я.

— Нема про що розказувати.

— Ходімо. Посидимо.

На схилі західного мису серед дерев лежало кілька валунів, що колись скотилися згори. На одному з них ми й розташувалися. Я сперся на камінь, Жулі — на мене. Я розв’язав вузол стрічки, й довге волосся розсипалося по плечах.

Цей колишній викладав математику в Кембриджі й був на десять років старший від Жулі. Дуже розумний, вразливий, начитаний, аж ніяк не зациклений на своїй професії. Вони познайомилися, коли Жулі вчилася на другому курсі, й ці стосунки залишалися майже платонічними аж до останнього року навчання.

— Не знаю, чому Ендрю став мене ревнувати до кожного стовпа. Може, попросту усвідомив, що за два семестри я поїду геть із Кембриджа та й буде по всьому. Він зненавидів університетську театральну студію, до якої ходили Джун і я. Мабуть, вбив собі в голову, що мусить у мене закохатися. Завжди такий м’який та лагідний,