Маг - Джон Роберт Фаулз

— Ти така прекрасна.

— Нам тут не можна.

Я накрив їй груди долонями.

— Ти мене хочеш?

— Знаєш, що хочу. Тільки не тепер.

Руки Жулі ковзнули мені по шиї, і ми знову злились у жагучому поцілунку. Легким рухом я провів кінчиками пальців по її спині, прослизнув долонею під край купальника, охопив яблучну випуклість тіла й притиснув його міцніше до ствердлого чоловічого підчерев’я, щоб дівчина сповна відчула цю твердість, цей жар пристрасти. Наші вуста не вгавали в русі, язики гарячково пізнавали один одного; Жулі вже вигойдувалась, і я розумів, що вона губить голову, що ця нагота, сутінок, нагромаджені емоції, довго стримувана жага…

Зненацька щось зашаруділо. Зразу ж стихло, й неможливо визначити, що це. Поза всяким сумнівом, звук дійшов десь із закутка каплиці. Довгу мить ми ще тулились одне до одного, скам’янілі з жаху. Тоді Жулі озирнулась, але розгледіла те саме, що й я, — півтемряву з кількома смужками світла від шпарин у дверях. Упівсвідома ми вдвох дали лад купальнику. Поставивши Жулі під стіною, я намацав клямку. Двері розчахнулися, всередину хлинуло світло. На нас видивлялися святі з іконостаса, попереду них стояв чорний свічник. Нікого й нічого більш. Однак я помітив, що тут, як і в кожній грецькій каплиці, іконостас стоїть за три-чотири фути від задньої стіни, а до цього закапелка ведуть вузькі дверцята збоку. Раптом Жулі, мовчки потрясаючи головою, заступила мені дорогу до дверцят. Відчула, що я відрухово кинуся до них. Еге ж, тут відразу здогадаєшся, що сховався не хто інший, як цей клятий негрисько. Напевно, потайки забрався сюди під час нашого купання, не гадаючи, що будь-хто з нас покине пляж.

Зиркнувши на сховок цього цербера, Жулі настійливо потягла мене за руку. Я повагався, але дався вивести надвір. Грюкнувши дверима, глянув на неї.

— Сучий син!

— Ніколасе, він не міг знати, що ми сюди прийдемо.

— Але ж цей паскуда міг би й раніше дати знати про себе.

Ми говорили пошепки. Жулі змусила мене відійти на кілька кроків від порога. Лежачи на осонні, Джун звела голову й задивилася на нас. Мабуть, почула грюкіт дверей.

— Цілком певно, що Моріс про все дізнається, — зауважила Жулі.

— Мене це вже не хвилює. Йому давно пора дізнатися.

— Що сталося? — крикнула Джун.

Жулі приклала пальця до губ. Почепивши на себе ліфчика, її сестра звелася й рушила нам назустріч.

— Там Джо. Сховався.

Джун кинула оком на білі стіни каплиці, тоді на нас. Погляд уже не глузливий, а стурбований.

— Я поставлю Морісові умову. Хай вибирає: або Джо, або ми, — сказала Жулі.

— Я це сказала ще кілька тижнів тому.

— Знаю.

— То ви балакали, а він підслуховував?

Жулі потупилася й густо зашарілася.

— Не те що балакали…

Співчутливо всміхнувшись мені, Джун здобулася на ласку й теж опустила очі.

— Мені аж свербить повернутися туди й… — обізвався я.

Але сестри були рішуче проти. Повернувшись до наших килимків, ми хвилин п’ять обговорювали цей прикрий випадок, крадькома спостерігаючи за дверима каплички. Ніби все було так, як і раніше, однак ця місцина видавалась оскверненою. З маленької білої споруди сіялася невидима чорнота й затьмарювала сонячне проміння, краєвид і весь пополудень. А в мене на додачу ще розчарування від невгамованої жаги… але тут уже нічого не вдієш. Ми вирішили повернутися на віллу.

Біля хатки ми застали Марію й Гермеса — погонича осла, що спокійно сиділи на дерев’яних ослонах і балакали. Вона сказала, що підвечірок уже на столі. Ці двоє приглядалися до нас — істот, таких далеких від простого сільського світу, таких чужих, що з ними не може бути порозуміння. Ні з того ні з сього Марія чомусь тицьнула пальцем у море й мовила кілька незрозумілих грецьких слів. На морі ми нічого не побачили.

— Вона каже про військову флотилію, — пояснила Жулі.

Підійшовши до краю жорствяного майданчика й придивившись, ми розгледіли на обрії низку сірих кораблів, що плили у східному напрямку — від Малеї до Скіллі. Авіаносець, крейсер, чотири есмінці та ще одне судно йшли до якоїсь новітньої Трої. Тепер зрозуміло, чому той літак-винищувач так брутально порушив нам спокій.

— Напевно, це остання Морісова штучка, — припустила Джун. — Розбомбити нас на шмаття.

Ми засміялися, хоча й було моторошно від цих сірих, наче хмари, примарних обрисів на блакитному обрамленні планети. Смертоносні машини з тисячами чоловіків на борту, охочих жувати ґумку й носити в кишені ґумові презервативи, пройшли повз нас на відстані не тридцяти миль, а тридцяти років. Ми немовби задивилися не на море, а на прийдешній світ, у якому вже немає місця Просперо, приватним володінням, поезії, фантазії й присягам у коханні… Стоячи між дівчатами, я гостро відчув нетривкість чудного Кончісового почину, такого ж перебіжного, як і сам час. Знав, що мені вже ніколи не випаде така пригода. Я б пожертвував усю решту свого життя, аби тільки нескінченно тривав і незліченно повторювався цей пополудень. Щоб був він замкненим кόлом руху, а не прудким коротким кроком, якому нема вороття.

За чаєм моя ейфорія розвіялася до решти. Дівчата зайшли до вілли переодягтися. Невдовзі мала надійти яхта, й наша розмова стала кваплива та плутана. Сестри ніяк не могли вирішити, що робити далі. Припустили навіть, що можна було б податися на