Маг - Джон Роберт Фаулз

— Авжеж.

— Якщо так, то я не зустрівся.

— Б’юся об заклад, що обманюєш мене.

— Слово чести. Вона не змогла вибратися.

— А ти хотів з нею побачитися?

— Так. Задля співчуття — такого, яке почуваєш до безсловесної худобинки. Тільки для того, аби сказати їй, що нічого не вийде. Бо я продав душу одній чарівниці.

— Цілком конкретній чарівниці.

Я поцілував її руку, тоді шрам.

— Звідки він у тебе?

Жулі зігнула зап’ясток, глянула на нього й жартома надула губи.

— Мені було десять років. Бавилася в хованки, коли треба було робити домашнє завдання. Я забралася до повітки й зачепила якусь подібну до кийка штуковину, що висіла на кілочку. Затулилася рукою, ось так. А то була коса.

— Бідолашка.

Я ще раз поцілував зап’ясток, тоді притулився до Жулі. Відірвався від її вуст і знову вернувся, всіявши поцілунками очі, шию й плечі — аж до самого низу декольте. Ми вдивлялись одне в одного. В її очах ще було видно непевність, але вона помалу танула. Раптом Жулі опустила повіки й потяглася до мене, ніби їй було легше говорити поцілунками, ніж словами. Та коли ми відчули, що розчиняємось одне в одному, коли вже нічого іншого не існувало, крім наших поєднаних уст і тісно притулених тіл, нас отямив дзвінок. Він теленькав на віллі монотонно, розмірено і вперто, як на сполох. Сівши, ми засоромлено розглянулися навколо. Начебто нікого нема. Жулі взяла мене за руку, щоб глянути на годинник.

— Це, мабуть, моя сестра. Кличе на обід.

Я нахилився й поцілував її в маківку.

— Краще було б залишатися тут.

— Тоді вона піде шукати нас. — Жулі кинула на мене буцімто холодним оком. — До слова. Більшість чоловіків вважає, що Джун привабливіша, ніж я.

— Якщо це так, то вони телепні.

Дзвінок затих. Ми й далі сиділи поруч. Вона тримала мене за руку й розглядала її.

— Мабуть, оте, чого вони домагаються, легше дістати від неї, аніж від мене.

— Таке можна дістати від кожної дівчини. — Жулі й далі придивлялася до моєї руки, ніби до чогось зовсім не пов’язаного зі мною. — А чи дістав це від тебе отой твій колишній?

— Я хотіла, щоб так сталося.

— Що ж у вас не склалося?

Вона труснула головою, даючи зрозуміти, що це непроста справа. Однак спробувала пояснити.

— Я не дівчина, Ніколасе. Не в тому річ.

— Може, в тому, що ти побоювалася знову зазнати чогось прикрого?

— Побоювалася, що мене знову… використовуватимуть.

— Як саме тебе використовували?

Знову озвався дзвінок. Жулі усміхнулась.

— Це довга історія. Іншим разом.

Цмокнувши мене, вона звелася й узяла кошичок, а я склав килимок і накинув його на плече. Ми рушили до вілли.

Як тільки ми ввійшли в ліс, я краєм ока вгледів, що зліва, ярдів за сімдесят, майнув темний силует за гущею навислих гілок. За способом рухатися я розпізнав, хто це.

— За нами стежить цей чорний Джо.

Ми не спинилися. Жулі глянула в його бік.

— Нічого не вдієш. Не зважаймо на нього.

Спробуй-но не зважати на очі, що потайки спостерігають за нами ззаду, з-поза дерев. Далі ми йшли на віддалі одне від одного, обтяжені провиною. Одна частина мого єства презирливо нехтувала чуття цієї нібито провини. Що краще я пізнавав справжню Жулі, то штучнішими видавалися умови й обставини, які порізнювали нас двох. Друга частина — вічна дитина, плекана в обмані й лицемірстві, — мирилася з цим чуттям. У змові завжди є щось еротичне. Мабуть, варто було б мені розпізнати набагато реальнішу та вагомішу провину й запам’ятати інші очі, значно надійніше сховані в темному лісі підсвідомости. А може, попри мою позірну непам’ятливість вони таки залягли у споминах і приємно лоскочуть самолюбство. Збігло чимало часу, поки я втямив, чому автоперегонці й подібні до них люди мають хворобливу пристрасть до швидкої їзди. Бо ніколи не бачать смерти перед собою, натомість відчувають, що вона завжди ззаду. Щойно спинилися, аби подумати й одуматися, — вона вже їх доганяє.

Ми наближалися до колонади. Із залитих сонцем сходів звелася голонога дівчина в цеглястій сорочці.

— Я вже гадала без вас почати. Живіт підвело з голоду.

Під розстібнутою сорочкою було видно темно-синє бікіні. На ті часи нове й незвичне слово, як і сам крій купальника. Правду кажучи, досі я бачив бікіні тільки на газетних знімках, а тепер оторопів… голий пупок, стрункі ноги, брунатно-золотиста шкіра й допитливі очі на додачу. Побачивши цю юну середземноморську богиню, Жулі поморщилася, а та тільки усміхнулася ще ширше. Йдучи за нею до стола, поставленого в тіні аркади, я згадав був сюжет «Трьох сердець», але зразу ж прогнав цю думку з голови. Джун вийшла за ріг колонади, гукнула Марію й повернулася до сестри.

— Вона щось говорила про яхту. Я заледве вловила кілька слів.

Ми сіли. Прийшла Марія й заговорила з Жулі.