Маг - Джон Роберт Фаулз

— Наприклад, теологічну, як було вчора?

— Так. Він попросив мене повести цю бесіду, — скрушно глянула на мене Жулі. — Зрештою, я сама трохи вірю в те, що стверджувала.

— А в інших випадках ви імпровізуєте?

— Моріс весь час наголошує, що не буде ніякого лиха, якщо повернеться не зовсім так, як задумано. Аби тільки додержувати головної лінії сюжету. І відповідно грати роль. Поводитися так, як людина, що потрапила в незвичні й незрозумілі обставини. Я вам уже казала. Він вважає, що це важливе.

— Є одна очевидна річ. Кончіс хоче навіяти враження, що ставить перешкоди між вами і мною. І сам же дає нагоду обійти їх.

— Спершу не було мови про те, що ви маєте в мене закохатися. Щонайбільше — пофліртувати відповідно до звичаїв на початку сторіччя. Але вже наступного тижня він намовив мене знайти компроміс між моїм штучним «я» тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року і справжнім — тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року. Спитав, як я поведуся, коли ви забажаєте поцілувати мене. — Жулі здвигнула плечима. — На сцені доводиться таке робити. Ото я й відповіла: «Гаразд, якщо без цього не можна обійтися». До неділі я ще не визначила своєї поведінки. Тому й розіграла цю жахливу сцену.

— Навпаки. Сцена чудова.

— А ця наша перша розмова… Я страшенно хвилювалася. Набагато дужче, ніж будь-коли на сцені.

— Але ви все-таки здобулися на те, щоб дати поцілувати себе.

— Бо вважала, що мушу. Тільки тому. — Я дивився на її вигнуту спину. Жулі підняла ногу й, спершись підборіддям на долоні, ховала від мене очі. — Гадаю, Моріс розглядає цей спектакль як математичну формулу. Кожне з нас трьох — це ікс, який можна поставити будь-де у рівнянні. — Жулі зробила паузу. — Я трохи збрехала. Хотіла довідатися, що відчуватиму, коли ви мене поцілуєте.

— Попри всю ворожу пропаганду.

— Вона почалася допіру в неділю пополудні. Моріс раз у раз повторював, що мені не можна збиватися на емоції у стосунках з вами.

Жулі задивилася на килимок. Над нами пурхав жовтий метелик. Відлетів.

— Чи пояснив, чому не можна?

— Так. Бо якогось дня мені, мабуть, доведеться вас… віднаджувати. — Вона опустила очі. — Коли вам належатиме піддатися на поваби Джун. Подібно як у тій дурнуватій книжці «Три серця». Її герой, поет, змінив об’єкти прив’язаности. Одна сестра була нестала й нестійка, а друга скористалася нагодою… Зрозуміла річ. Моріс очорнює вас перед нами, — додала вона. — Неначе вибачається перед гончими псами за те, що нікудишня лисиця їм трапилася. А це дурня. Особливо коли ви взяли на себе роль гончого пса. — Жулі звела очі. — Пригадуєте репліки, які він доручив виголосити мені в ролі Лілі, що ви не вмієте писати вірші, не маєте чуття гумору й таке інше? Я цілком певна, що вони призначені однаковою мірою і для мене, і для вас.

— То навіщо він зводить нас докупи?

Жулі не зразу відповіла.

— Як гадаю, йдеться не про «Три серця». Є набагато значніший літературний твір, який міг би правити за зразок. — Вона дала мені час подумати, а тоді шепнула: — Задовго перед моєю вчорашньою вихваткою ще один чародій послав юнака до лісу рубати дрова.

— Ти ба, мені це не спало на думку. Просперо і Фердінанд.

— Я ж вам читала уривок із «Бурі».

— Кончіс згадав цю п’єсу, коли ми з ним уперше зустрілися. Я тоді ще нічого не знав про вас. — Жулі уникала мого погляду. Зрештою, неважко пояснити причину, зваживши на фінал цього Шекспірового твору. Я теж перейшов на шепіт: — Він і не гадав, що ми…

— Знаю. Просто… — Дівчина похитала головою. — Натяк, що мною він розпоряджається, а вас приймає як гостя.

— І в нього, звичайно ж, є Калібан.

— Та є, — зітхнула вона.

— До слова. Де ваш притулок?

— Ніколасе, я не можу вам його показати. Якщо за нами стежать, то зразу ж усе викриють.

— Чи далеко він?

— Ні, близько.

— То хоч скажіть, у якій місцині цей сховок. — Вона якось дивно збентежилася. І далі ховала очі. — Ану ж вам трапиться щось лихе.

Дівчина всміхнулася.

— Якби нам судилося щось гірше від смерти… Мабуть, досі воно вже сталося б.

— А чому мені не можна цього знати? Ви ж пообіцяли, що скажете.

— Я й далі обіцяю. Скажу, тільки не тепер. Я вас прошу. — Мабуть, вона відчула гострі нотки в моєму голосі. Торкнула мене за руку. — Вибачте. За цю годину я не додержала стількох обіцянок, що дала Морісові… Нехай хоч в одному не зламаю слова.

— Хіба це так важливо?

— Зовсім ні. Ось тільки він сказав, що хоче здивувати вас цим сховищем. Не знаю, як саме.

Я спантеличився. Ця відмова певним чином додавала правдивости її словам. Виняток, що підтверджує правило. Я навмисно перервав розмову. Виставив Жулі на пробу. Як відомо, брехуни не витримують мовчанки. Ця дівчина витримала.

— Чи спілкуєтеся з іншими людьми? — поцікавився я.

— Нема з ким. З Марією це безнадійна справа. Від неї, як і від Джо, обценьками