Маг - Джон Роберт Фаулз

— Не треба далі. Здогадуюся, хто це був.

Жулі іронічно кивнула.

— Порадившись, ми вирішили піти — тільки задля сміху… Він приголомшив — і Джун, і мене. Ми сподівалися побачити якогось жахливого типа, що вдає голлівудського успішливого ділягу. Натомість… він справляв враження порядної й щирої людини. Явно великий багач. Сказав, що має ділові інтереси мало не в усіх країнах Європи. Дав нам візитівку із швейцарською адресою, але зазначив, що живе переважно у Франції та Греції. Навіть описав віллу й острів. Докладно, до найменших подробиць. Так, як воно і є… на перший погляд.

— Чи не розказував він про своє минуле?

— Ми спитали, звідки в нього така добра англійська мова. Відповів, що замолоду хотів стати лікарем і вивчав медицину в Лондоні. — Жулі знизала плечима. — Я розумію, що тоді він наплів безліч вигадок, але якщо спробувати скласти докупи фраґменти головоломки, в яку ми відтоді потрапили, то дійдеш висновку, що він ще юнаком таки провів шмат часу в Англії. Може, й до школи ходив, адже одного дня дуже саркастично висловився про британську шкільну систему. Було видно, що від душі говорить. — Жулі згасила сигарету. — Я майже певна того, що колись він збунтувався проти влади грошей. І проти свого батька.

— І ви про це здогадалися…

— На тій-таки першій зустрічі. Ми делікатно поцікавилися його батьками. Добре пам’ятаю відповідь: «Годі знайти тупішого й нуднішого, ніж мій батько. То був мільйонер із душею й розумом крамарчука». І на тому край. Чогось конкретнішого ми так і не дізналися. Ба ні, якось він обмовився про себе, що походить із Александрії. Там багата грецька колонія.

— Це ж, либонь, цілковита протилежність історії де Декана?

— Як гадаю, в цій історії йдеться про спокусу, якої колись зазнав сам Моріс. Про те, як він міг би розпорядитися батьківським спадком.

— Там усе підтверджувало його слова. Він дуже старався справити враження культурного й освіченого космополіта, а не просто мільйонера. Спитав, що ми вивчали в Кембриджі, й таким чином мав нагоду показати свою освіченість і начитаність. Потім мова пішла про сучасний театр, а Моріс, як видно, на такому дуже добре розуміється. Знав, що в цій галузі діється по всій Європі. Сказав, що фінансує експериментальний театрик у Парижі. — Жулі набрала повітря. — Хай там як, а він довів висоту свого рівня культури. Причому так добре довів, що сестра і я задумалися над тим, навіщо ми йому здалися. Нарешті Джун, як звикла була, спитала про це навпростець, без манівців. Він оголосив, що має найбільший пакет акцій якоїсь ліванської кіностудії. — Жулі широко розкрила очі. — А тоді ні звідти ні звідси… Несподівано… Запропонував нам головні ролі у фільмі, що зніматиметься влітку.

— Але ж вам належало…

— Ми насилу втрималися, щоб не захихотіти. Таж сподівалися зовсім іншої пропозиції — тієї, що визначили наперед. А він зразу виклав умови. — На її обличчі й досі відображався подив. — Тисячу фунтів завдатку кожній з нас після оформлення контракту. Ще тисячу — після того, коли закінчиться фільмування. Плюс по сто фунтів щомісяця на компенсацію особистих витрат. Як виявилося, не було що компенсувати.

— Господи Ісусе. Ви хоч бачили ті гроші?

— Так. Аванс. І гроші на витрати… Ви прочитали того листа. — Погладжуючи килимок, Жулі потупилась, ніби побоювалася, що я осуджу її за корисливість. — Це головна причина того, що ми тут зав’язли, Ніколасе. Якась дурня. Ми ж палець об палець не вдарили, щоб їх заробити.

— Що це за кіно мало бути?

— Фільмувати мали тут, у Греції. Зараз поясню, — нерішуче глянула на мене Жулі. — Не вважайте нас наївними дурепами. Ми ж не гукнули «так!», щойно почувши пропозицію. А він попровадив гру просто-таки чудово. Поводився, як рідний тато. Звичайно ж, такі справи не можна вирішувати зопалу. Отож ми сказали, що треба дещо з’ясувати, порадитися з аґентом… Насправді ж ніякого аґента в нас тоді не було.

— Ведіть далі.

— Нас відвезли додому — в найнятому «ролсі» — поміркувати й вирішити. Уявляєте — до нашої задрипаної мансарди в районі Белсайз-парку. Неначе двох попелюшок. Він був дуже хитрий, не наполягав. Ми з ним зустрілися ще двічі чи тричі. Він вивозив нас у світ. Водив до театру. На оперу. Жодного разу не спробував побачитися з котроюсь одною з нас, зустрічався тільки з двома. Я багато чого оминула увагою. Зрештою, ви знаєте, на що Моріс здатен, коли хоче когось зачарувати. Таке враження, що він справді може витлумачити тобі сенс життя.

— А як на цю справу дивилися інші люди? Ваші приятелі й цей режисер?

— Вважали, що треба діяти дуже обережно. Ми знайшли аґента. Він не чув ні про Моріса, ні про бейрутську студію. Але невдовзі з’ясував, що така є. Вона постачає комерційні стрічки на арабський ринок. Переважно для Іраку та Єгипту. Моріс нам так і сказав. Пояснив, що ці кіношники прагнуть вийти на європейського глядача. Ліванська студія фінансує наш фільм тільки задля того, щоб платити менші податки.

— Яка її назва?

— Кіностудія «Полім філмз». — Вона вимовила назву по буквах. — Входить до списку кінокомпаній. Доволі солідна й успішна, принаймні зі слів нашого аґента. Він вважав, що запропонований нам контракт цілком нормальний і не викликає підозри.

— Чи не міг Моріс підкупити цього ділка?

Жулі зітхнула.

— Ми над цим міркували. Як на