Маг - Джон Роберт Фаулз

Я виплив із бухточки й завернув за ріг її східного берега. За півмилі на схід, серед розсипу валунів і брил, круто обривалися в море скелі заввишки зо сто футів — одні з найвищих на острові. Вони утворювали не дуже вигинисту дугу — щось на зразок затоки, й затуляли собою берег із трьома хатками. Я обстежив кожну п’ядь цих скель: ані не спустишся з них, ані не знайдеш місця, де можна було б причалити хоча б найменшого човника. А проте саме до цих місць простували сестри, коли нібито йшли додому. Понад самим краєм обриву, на узліссі, тяглася смуга низьких зарослів, у яких неможливо сховатися. Залишалась одна-єдина можливість — дівчата йшли вздовж бескиду, а тоді повертали вглиб острова, повз хатки.

Запливши трохи далі в море й натрапивши на холодний струмінь води, я розвернувся. І побачив — одразу ж. Під лісом, на вершині скелі, за якихось сто ярдів на схід від мене, стояла дівчина у світло-рожевому літньому платтячку. Навіть у тіні вона променіла й приковувала погляд. Махнула рукою, я теж. Вона ступила кілька кроків уздовж зеленої стіни дерев, й сонце кинуло нерівну позолоту на ніжно-рожеву постать. Раптом, на мій подив, майнула ще одна постать такої ж барви. Ще одна дівчина. Вони спинилися — однакові як дві краплі води. Та, що була ближче, знову заклично помахала рукою. Тоді обидві крутнулися й зникли, наче намірилися піти мені назустріч.

Я накинув одежу на мокрі плавки й хвилин за п’ять, засапавшись, перебрався через яр. Біля скульптури нікого не було. Досада. Стариган і далі дрочиться — перш ніж назавжди відібрати в мене дівчат, показав їх. Повз ріжкове дерево я зійшов до скель. Поміж соснами разюче просвічувала морська блакить. Раптом в око впали дві постаті. Вони сиділи в тіні, на східному схилі невеликого пагорба. Впевнившись, що це не видіння, я сповільнив ходу. Дві однакові простенькі сукеночки з короткими рукавами-ліхтариками і глибокими зубчастими декольте, сіро-блакитні панчохи й попелясті туфельки. Дві дуже жіночні й чарівливі сестрички — достеменні дев’ятнадцятилітки у вбранні про неділю… Як на мене, трішки перебрали міру — надто по-міському одяглися; а ще й оцей недоречний очеретяний кошичок, що стоїть біля Джун і надає їм обом вигляд вічних кембриджських студенток.

Коли я підійшов доволі близько, Джун звелася й рушила назустріч. Розпустила волосся, як і її сестра, а золотава шкіра засмагла навіть дужче, ніж видавалося минулої ночі. Обличчя таки різниться від сестриного; зблизька видно, що вона відкритіша й має замашки безсоромного хлопчиська. Жулі уважно спостерігала нашу зустріч. Трималася холодно. Її сестра широко усміхнулася.

— Я сказала їй, що вам однаково, з ким сьогодні зустрітися: з нею чи зі мною.

— Ви дуже люб’язні.

Вона взяла мене за руку й підвела під пагорб.

— Ось він, наш лицар в осяйних латах.

Жулі кинула на мене недобрим оком.

— Привіт.

— Вона все знає, — пояснила Джун.

Жулі скоса зиркнула на сестру.

— Знаю також, з чиєї вини це сталося.

Однак звелася й зійшла до нас. Докір поступився місцем турботливості.

— Чи не сталося вам чогось лихого по дорозі додому?

Я розказав їм про плювок. Дівчата облишили кепкування й перейшли до милости. На мене задивилися дві пари занепокоєних сіро-блакитних очей. Тоді перезирнулися. Таке враження, ніби моя історія підтвердила якісь висновки сестер. Жулі озвалася першою.

— Ви бачилися сьогодні з Морісом?

— Ні, він як у воду канув.

Дівчата знову переглянулися.

— І ми не бачилися, — сказала Джун.

— Тут на всю округу ані душі. Я вас весь ранок шукав.

Джун подивилася мені за спину, в глибину лісу.

— Хибне враження. Насправді це не так.

— Хто цей паскудний негрисько?

— Моріс називає його своїм слугою. Коли вас тут немає, цей негр навіть подає на стіл. Має обов’язок наглядати за нами, поки ми у схованці. Нас від такого наглядача вже верне.

— Він справді німий?

— Хто його знає. Гадаємо, що ні. Сидить і витріщається з такою міною, ніби має багато чого сказати.

— А він ніколи не пробував?..

Жулі покрутила головою.

— Він, напевно, й не тямить, що ми жіночої статі.

— Еге, то він ще й сліпий на додачу.

Джун скривилася.

— Ех, була б образа, якби не та полегша.

— Мабуть, стариган уже знає, що сталося вночі.

— Саме це ми й з’ясовуємо — загадку пса, що не забрехав уночі[159].

Я глянув на неї.

— А я гадав, що наше офіційне знайомство взагалі не передбачалося.

— Завжди передбачалося. А сьогодні сталося. Мені належить підтвердити Морісову побрехеньку.

— Після того, як я знаменито розіграла котру вже з ліку вихватку хворої на шизофренію, — доповнила Жулі.

— Але ж він мусив…

— Саме це нас пантеличить. Клопіт у тому, що він не пояснив, яким має бути наступний розділ. Ким нам треба прикидатися, коли ви вже розкусили брехню про шизофренію.