Маг - Джон Роберт Фаулз

Я метнувся вгору крутосхилом, спіткнувся й зупинився. Вона стояла за сосною, в найтемнішій тіні. Було видно білі штани й блузку, світле волосся й руки, простягнені мені назустріч.

Чотири довгі стрибки — і ось я біля Жулі, в її обіймах. Ми злилися в жагучому поцілунку — дуже довгому, який переривався тільки задля того, щоб хапнути повітря й гарячково підладнати тіла так, аби обійми стали ще тісніші… У цю мить я гадав, що нарешті пізнав не вдавану, а справжню Жулі — пристрасну, невситиму. Її тіло піддавалося й підлягало мені. Я шепнув кілька ніжних слів, але Жулі затулила мені рота долонею. Схопивши долоню, я ковзнув по ній губами й повів далі — до зап’ястка, до шраму.

За секунду я вивільнився з обіймів, чиркнув сірником і освітив ліву руку дівчини. Шраму не було. Я підняв сірника вище. Очі, рот, підборіддя — все як у Жулі. Але це не вона. Зморщечки в кутиках вуст, надто вже насторожені очі, якесь штучне нахабство. А на додачу — темна засмага. Витримавши мій погляд, дівчина потупилась, а тоді глянула на мене з-під повік.

— Хай йому біс!

Я відкинув сірника й засвітив ще одного. Дівчина зразу ж здмухнула вогник.

— Ніколасе.

Голос низький, докірливий. І чужий.

— Очевидно, ви помилилися. Ніколас — це мій брат-близнюк.

— Мені здавалося, що північ ніколи не настане.

— Де вона?

Я говорив сердитим тоном, бо й справді розсердився, хоча й не аж так, як могло б видатися. Достоту як у світі Бомарше, світі французької комедії часів Реставрації. Що дужче гнівається жертва обману, то більшає сам обман.

— Хто?

— Ви, панночко, забули взяти з собою шрам.

— Ой, який ви розумник! Зразу здогадалися, що він накладний.

— Свій голос ви також забули.

— Це через нічне повітря, — кашлянула дівчина.

Я схопив її за руку й потягнув до лавочки під мигдалевим деревом.

— А тепер кажіть, де вона.

— Вона не змогла прийти. І не будьте таким грубіяном.

— То де ж вона?

Дівчина не відповіла.

— Це не жарт, — буркнув я.

— Вважаю, що це захоплива пригода. — Вона сіла й кинула на мене оком. — Ви теж так вважаєте.

— Господи, а я подумав, що ви… — я обірвав сам себе. — Вас звати Джун?

— Так. Якщо вас зовуть Ніколасом.

Я сів поруч, вийняв пачку сигарет «Папастратос» і пригостив Джун. При світлі сірника уважно придивився до неї. Очі цієї дівчини, далеко не такі фривольні, як тон голосу, теж вивчали мене.

Її неймовірна подібність до сестри прикро вражала — в доволі несподіваний спосіб. У цій близнючці відкрилися досі не виявлені риси образу Жулі, зовсім зайві, ба навіть небажані. Засмагла шкіра, трохи повніші, ніж у сестри, щоки, загальний вигляд особи, яка багато часу проводить на свіжому повітрі й додержує здорового режиму життя… Мабуть, за нормальних обставин Жулі виглядала б так само. Я похилився, спершись ліктями на коліна.

— Чому вона не змогла прийти?

— Мені здавалося, що Моріс пояснив вам, у чому річ.

Я почувався самовпевненим шахістом, який раптом зауважив, що наступним ходом втратить ферзя — здавалося б, цілком безпечного. Вкотре вже я квапливо сягнув думкою в недалеке минуле. Може, стариган і мав рацію, коли говорив про кмітливість деяких шизофреніків. Сцена з випліскуванням чаю в обличчя не годилася б хитрій маніячці; натомість хитрюща маніячка ризикнула б на таке — задля того, щоб підморгнути насамкінець. А ці потайні дотики босих ніг, це шифроване послання сірниками… Напевно, Кончіс більш спостережливий, ніж могло б видаватися збоку.

— Ми не звинувачуємо вас. Жулі обводила круг пальця набагато досвідченіших експертів, ніж ви.

— Чому ви такі певні, що вона обвела мене круг пальця?

— Не будете ж ви так палко цілувати дівчину, якщо знаєте, що вона душевнохвора… Принаймні сподіваюся, що не будете. — Я промовчав. — Слово чести, ми вас не звинувачуємо. Я ж знаю, як винахідливо вона переконує, що всі божевільні, крім неї. І прикидається дівицею, яка потребує допомоги казкового лицаря.

Останні слова вона вимовила не дуже певно, ніби остерігалася задалеко зайти й побоювалася моєї відповіді.

— Оцю роль ваша сестра виконує значно вправніше, ніж ви свою.

Запала довга мовчанка.

— То ви мені не вірите?

— Ви ж знаєте, що ні. Як бачу, все підлаштовано так, щоб ваша сестра й досі сумнівалася в мені.

Цього разу Джун мовчала ще довше.

— Ми ніяк не могли вибратись удвох, — нарешті озвалася вона й тихо додала: — Крім того, я хотіла впевнитися.

— В чому?

— Що ви справді той, за кого себе виставляєте.

— Я сказав їй правду про себе.

— Ось ці ваші слова вона й обстоює. Але надто вже завзято, тому-то я не можу вважати її твердження