Маг - Джон Роберт Фаулз
Я забрався в човна, й ми повеслували до вузької коси на самому кінці мису. Ґустав зник, а тоді повернувся й сказав, що Генрік біля сейде, саамського дольмена. Отже, можна цілком безпечно оглянути його хижку. Ми пробралися через ліс до невисокого пагорба й перейшли на південний схил, де в западині, в густих зарослях, стояла ця чудернацька халупа. Вона вросла в землю, і з трьох боків було видно тільки покритий дерном дах. З четвертого виглядали на яругу двері й віконечко. Під стіною складено дрова — одинокий слід хоч якоїсь діяльности.
Ґустав змусив мене ввійти, а сам залишився повартувати надворі. Тут стояв сутінок. Стіни голі, як у келії. Висувне ліжко. Грубо збитий стіл. В’язка свічок у жерстянці. Єдина поступка комфорту й затишку — стара піч. Ні килимка, ні фіранок. Середину кімнати заметено, натомість в кутах захрясло сміття. Опале листя, пилюка, павутина. Важкий дух непраної одежі. На столі під вікном лежала книга. Величезна чорна Біблія з більшим, як у букварі, шрифтом. Поряд — збільшувальне скло. І калюжки застиглого воску.
Я запалив свічку, щоб подивитися на стелю. На шести струганих сволоках викарбувано два довгі біблійні тексти. По-норвезькому, звичайно, але я переписав у блокнот назви книг, номери глав і віршів. А вгорі на одвірку — ще одна норвезька фраза.
Вийшовши надвір, я попросив Ґустава перекласти написане. «Генрік Нюґор, проклятий Господом, своєю кров’ю написав нас року Божого 1912-го». Десять років тому. А зараз, Жулі й Ніколасе, я прочитаю вам два тексти, які він вирізав і забарвив кров’ю.
…Кончіс розгорнув книгу, що лежала поруч.
— Перший взято з Виходу: «Вони розтаборилися на границі пустині. А Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб провадити їх дорогою, а вночі в стовпі огню, щоб світити їм, щоб ішли вдень та вночі». Другий — це розвиток цієї оповіді в апокрифічній Книзі Ездри. Ось. «Я дав вам світло вогняного стовпа, а ви забули Мене, сказав Господь».
Ці уривки навели мені думку про Монтеня. Ви знаєте, що в його кабінеті на сволоках написано аж сорок дві приказки й цитати. Але в Генріку не було ані крихти Монтеневого здорового глузду. Натомість була несамовитість славетного Паскалевого «Щоденника» — оті дві ключові години в житті, які цей знаменитий філософ згодом зумів описати одним тільки словом — feu[158]. Трапляється, що житло просякає духом мешканців. Згадайте хоча б келію Савонароли у Флоренції. Ця халупа була саме з таких. Не конче щось знати про долю того, хто тут живе. Страждання, муки й безумство відчувалися майже на дотик, як пухлини.
Я вийшов із хижки, й ми обережно рушили до сейде. Побачили його поміж дерев. Не справжній дольмен — просто високий валун, якому вітер і мороз надали мальовничу форму. Ґустав тицьнув пальцем. Кроків за п’ятдесят від нас, по той бік купки беріз, віддалік сейде, стояв чоловік. Я навів різкість бінокля. Генрік був вищий від брата, худий, горбоносий, з сяк-так обкарнаною сивою кучмою та бородою. Він саме повернувся в наш бік, і я добре розгледів його кістляве змарніле обличчя. Воно вражало несамовитістю й суворістю — майже брутальністю. Я ніколи не бачив виразу такої шаленої рішучости не йти на поступки, не відступати ні на крок. Ніколи не усміхатися. А що вже очі! Злегка витрішкуваті, дивовижної барви блакитного льоду. Поза всяким сумнівом, очі безумця. Це відчувалося навіть за п’ятдесят кроків. Він був у старому саамському темно-синьому халаті, обшитому вицвілими червоними стрічками. Темні штани й важкі саамські чоботи зі шпичастими носаками. В руці він тримав замашного костура.
Якийсь час я спостерігав за цим рідкісним представником людського роду. Сподівався побачити потайного відлюдька, що вештає по лісі, мимрячи щось собі під ніс. Аж ніяк не жорстокого відчайдуха, схожого на сліпого яструба. Ґустав штовхнув мене ліктем у руку. Біля сейде з’явився небіж з відерцем і глеком. Поставив ношу на землю і взяв інше, порожнє відерце, яке, напевно, залишив Генрік. Розглянувшись на всі боки, хлопчина щось гукнув по-норвезькому. Не дуже голосно. Очевидно, знав, де ховається батько, бо дивився в бік березового гаю. А тоді зник у лісі. За п’ять хвилин Генрік рушив до сейде. Ішов цілком певно, однак намацував дорогу костуром. Підібрав відерце та глека й знайомою стежиною подався до хижки. Стежка проходила за двадцять кроків від березових зарослів, де ми затаїлися. Саме в ту мить, коли він проминав нас, десь звисока пролунав один із кличів, часто чутних на річці, прекрасний, як звук труб Тутанхамона. Так кричить у леті чорношия гагара. Генрік завмер, хоча цей крик мав би йому бути таким самим звичним, як шум вітру в кронах. Він стояв, звівши обличчя до неба. Без досади, без розпачу. Тільки насторожене прислуховування. Ану ж це засурмили янголи, провістивши Божі відвідини…
Сліпець зник з очей, і ми повернулися на ферму. Я не знав, що сказати. Не хотілося визнати своє безсилля й розчарувати Ґустава. На мене вплинула також ідіотська гординя. Як-не-як, а я ж член і засновник Товариства поширення розуму. Зрештою я вимудрував план дій. Піду до Генріка один. Скажу, що я лікар і хотів би оглянути його очі. А під таким соусом спробую перевірити психіку пацієнта.
Наступного дня ополудні я прийшов до Генрікової хижки. Накрапав дощик. Сіра днина. Я постукав і відступив на кілька кроків. Довга тиша. Нарешті він з’явився, зодягнений так само, як учора. Віч-на-віч ще дужче вражала його несамовитість. Не вірилося, що він майже сліпий. Здавалося, цими очима вдивляється сама блакить. Але зблизька було помітно розфокусований погляд і матову поволоку катаракти на рогівках. Сліпець, напевно, був вибитий із колії, але не дав по собі пізнати. Я спитав, чи розуміє він англійську. Ґустав сказав, що розуміє, але я хотів почути відповідь від самого Генріка. Той тільки замахнувся костуром, щоб не наближатися. Не погроза, скоріше засторога. Я витлумачив цей жест як згоду на розмову, але на віддалі.
