Маг - Джон Роберт Фаулз

Мені наче хто маслом помазав по душі. Ледь помітно затремтіла повіка — і звела нанівець, знешкодила всі Кончісові хитрощі. Тепер я маю змогу хитрувати навзаєм.

— З такого погляду… звичайно. Розумію.

— Тому-то я й перервав вам тет-а-тет. Перед Жулі треба ставити невеликі завади, створювати посильні труднощі, щоб долала їх. Так само, як людям з переломами потрібні помірні навантаження… І як вона вам, Ніколасе?

— Дуже недовірлива до мене. Як ви й передбачали.

— Але ви хоч зуміли?..

— Я почав…

— Гаразд. Завтра я зникну. Принаймні постараюся, щоб Жулі повірила, що мене нема вдома. Весь день проведете з нею буцімто наодинці. Побачимо, як вона поводитиметься.

— Приємно, що ви аж так мені довіряєте.

Кончіс торкнув мене за руку.

— Правду кажучи, я навмисно викликав надмірно негативну реакцію в пацієнтки. Задля вас. Щоб розвіяти рештки ваших сумнівів щодо її хвороби.

— Рештки здиміли. Дотла.

Стариган кивнув, а я подумки ошкірився. Ми підійшли до вже зваленого дерева, яке треба було порубати на поліна відповідних розмірів. Гермес позаносить дрова на місце, а мені належить тільки попередньо скласти їх у стіс. Кончіс зразу ж забрався, як тільки я заходився вимахувати сокирою. Працювалося набагато легше й приємніше, ніж останнього разу. Тонкі гілки були такі сухі й ламкі, що розліталися від одного удару, і кожний удар видавався символічним. Відповідних розмірів набирали не тільки поліна. Складаючи дрова в акуратний штабель, я відчував, що так само успішно впорядковую й допасовую одну до одної всі таємниці «Бурані» і Кончіса. Незабаром я дізнаюся всю правду про Жулі, а головне вже знаю — ця дівчина на моєму боці. Нас обох Кончіс використовує як персоніфікацію свого іронічного ставлення до життя, як підсобників у пізнаванні двоякости, невизначености. У його світі кожна правда — різновид брехні й кожна брехня — різновид правди. Так само, як і Жулі, я почав визнавати Кончісову основоположну благість, попри всі його пастки й фокуси, попри їхню позірну згубність. Пригадав усміхнену кам’яну голову, яку показав мені Кончіс. Оце й була його абсолютна й невблаганна істина.

В усякому разі він, як дуже розумний чоловік, навряд чи сподівається на те, що нам не до снаги проникнути поглядом крізь оболонку його спектаклів. Мабуть, потайки хоче, щоб таки було до снаги… а я ладен почекати, поки розкриється їх глибинне призначення й внутрішня суть.

Розмахуючи сокирою під пополудневим сонцем, насолоджуючись грою м’язів, віднаходячи певність, мріючи про нинішню ніч, завтрашній день і поцілунки Жулі, вимітаючи з пам’яті Алісон, я був ладен чекати все літо, раз уже Кончісові так забаглося. Був ладен усе своє життя чекати ось такого літа.

Жулі з’явилася перед нами, освітлена промінням лампи. Підійшла до нашого стола в південно-східному куті горішньої тераси, зовсім інша, ніж того вечора, коли Кончіс офіційно відрекомендував її як Лілі. Одягнена подібно, як удень… ті ж білі штани, ось тільки змінила синю блузку на білу з широкими рукавами — єдина поступка вимогам вечірнього етикету. Коралове намисто, червоний пояс і такі ж капці. Ледь помітні мазки тіней на повіках, дотик помади на вустах. Ми з Кончісом звелися, щоб привітати її. Спинившись переді мною й вагаючись, вона дивилася на мене скрушно, з відтінком розпачу.

— Мені дуже соромно за свою поведінку пополудні. Пробачте, будь ласка.

— Забудьмо ці дрібниці. Не варто перепрошуватися.

Жулі глянула на Кончіса, ніби сподівалася на похвалу. Він усміхнувся й вказав на стілець між нами. Вона вийняла з декольте блузки гілочку жасмину.

— На знак миру.

Я понюхав квітку.

— Дуже мило дістати таке від вас.

Гостя сіла. Господар налив їй кави, а я подав сигарету і чиркнув сірником. Жулі видавалася присоромленою. З самого початку подивилася на мене, а тепер уперто відводила очі.

— Ми з Ніколасом, — сказав Кончіс, — розмовляли про релігію.

Так і було. Зразу ж після вечері він приніс Біблію із закладками у двох місцях, і ми повели бесіду про поняття «Бог» і «не Бог».

— Справді? — протягла Жулі, задивившись на свою чашку. Взяла її, пригубила кави, і тієї ж миті я відчув дотик її ноги під звислою до підлоги скатертиною.

— Ніколас назвав себе агностиком. А тоді кілька разів ствердив, що йому байдуже до віри.

— Невже? — зиркнувши на мене, ввічливо поцікавилася Жулі.

— Є важливіші речі.

Вона торкнула ложечку, що лежала на блюдці.

— А я гадаю, що немає важливішої речі, ніж ця.

— Важливішої, ніж ваше ставлення до чогось такого, що ви ніколи не зможете осягти? Як на мене, це трата часу.

Я повів під столом ногою, щоб відповісти дотиком на дотик. Не вдалося. Жулі взяла зі стола мою пачку сірників і висипала кільканадцять штук на білу скатертину.

— А може, ви просто боїтеся роздумувати про Бога?

Її голос звучав неприродно, і я здогадався: ця розмова — не що інше, як заготовлена наперед сцена, й Жулі каже те, що загадав Кончіс.

— Не варто думати про те, чого не знаєш і не знатимеш.

— Хіба ви ніколи не думаєте про завтрашній день? Про те, що буде за рік?

— Звичайно,