Маг - Джон Роберт Фаулз
Господиня доводилася йому не жінкою, як я спершу припустив, а зовицею. У неї було двоє дітей-підлітків. Ані вони, ані їхня мати не вміли по-англійськи, однак вона й без слів увічливо, але твердо давала знати, що я залишився тут проти її волі. Натомість ми з Ґуставом Нюґором одразу ж знайшли спільну мову. Він показав мені свої орнітологічні книжки й нотатки про спостереження. Ентузіаст. Так само, як я.
Природно, одне з моїх перших питань стосувалося його брата. Нюґор якось знітився й відповів, що той виїхав. І, ніби хотів усе за одним махом пояснити й запобігти дальшим питанням, додав: «Багато років тому».
Хатина була тіснувата, тож мені влаштували лежанку на горищі хліва, на сіннику. Я харчувався разом з усією родиною. За столом Нюґор балакав тільки зі мною. Зовиця мовчала. Як і її хирлява дочка. Парубчак, мабуть, охоче підтримував би розмову, але тільки зрідка насмілювався надокучати дядькові проханням перекласти. У перші дні я не звертав уваги на стосунки в цій норвезькій сім’ї, мене захопила краса природи й приголомшило неймовірне багатство пташиного світу. Щодня я спостерігав птахів, прислуховувався до рідкісних качок чи гусей, до гагар і лебедів, що водилися в прибережних бухточках і лагунах. Тут природа тріумфувала над людиною. Не буйно й навально, як у тропіках, а спокійно й величаво. Надто емоційно було б говорити про краєвиди як про щось одухотворене, але з їх усіх, що я побачив за все своє життя, цей, скандинавський, мав найкрутіший норов — нехтував людину. На його тлі людина почувалася нічим. Мова не про його суворість, аж таку, що годі вижити, — адже річка кишіла лососями й іншою рибою, літо було досить довге й тепле, щоб вирощувати картоплю й косити сіно, — а про його безмежні простори, до яких не дорівняєшся й яких не освоїш. Мабуть, мій опис грішить не дуже привабливими, зловісними барвами. Однак чуття загублености в цьому краєвиді віддавалося боязню тільки в першу пору, а за два-три дні я усвідомив, що закохуюся в нього. Особливо в його тишу. Вечори. Спокій. Чи то плюснула качка, сівши на воду, чи то вереснула скопа — всі ці звуки долинали з далини кількох миль так виразно, що спочатку видавалися неймовірними, а згодом загадковими, як крик у порожній оселі, й згущували тишу та спокій. Правили за тло для безгоміння, а не навпаки.
Десь на третій день я розкрив родинну таємницю. Першого ж ранку Нюґор показав мені довгий лісистий річковий мис за півмилі на південь від ферми й попросив не ходити туди. Сказав, що спорядив там штучні гнізда для колонії лутків та гоголів і хоче, щоб цих птахів не полохали. Звичайно, я пристав на те, хоч подумав собі, що в такий час доволі пізнувато висиджувати яйця качкам, навіть у цих широтах.
Потім я зауважив, що за вечерею завжди бракує когось із домочадців. Першого вечора не було дівчинки. Другого — парубчак прийшов аж тоді, коли ми вже майже впоралися зі стравами, причому — я це побачив — він понуро сидів на березі річки за кілька хвилин перед тим, як Нюґор покликав мене їсти. Третього вечора я запізнився. Повертаючись, спинився в гущі ялин, щоб поспостерігати якусь пташку. Я ані не гадав ховатися від когось, але мимоволі став прихованим спостерігачем.
…Кончіс замовк на хвилинку, а мені згадалося, як він спостерігав пташку два тижні тому, коли я розпрощався з Жулі. Відлуння епізоду нинішньої оповіді.
— Раптом крізь дерева я зауважив дівчинку. За якихось двісті кроків від мене вона несла накрите полотнинкою відерце та глек з молоком. Я стояв за деревом і приглядався. Мені на подив, дівчинка зайшла вздовж берега аж до забороненого мису. Я дивився на неї в бінокль, поки вона зникла з очей.
Нюґор волів не сидіти в одній кімнаті зі мною та своїми родичами, аби не злоститися від їхньої осудливої мовчанки. Отож узяв за звичку проводжати мене до моєї «спальні», курити там люльку й балакати про всяку всячину. Того вечора я сказав, що бачив, як його небога несе на мис харчі. Нюґор не став ухилятися від мого питання, хто там живе. Там живе його брат. Божевільний.
…Я зиркав то на Кончіса, то на Жулі. Жодне з цих двох наче й не помічало, як дивно сплітаються переказана минувшина й сумнівна сучасність. Я знову натиснув на ступню. Жулі відповіла дотиком, але зразу ж забрала ногу. Захопилася оповіддю й не хотіла розпорошувати увагу.
— Я тут же поцікавився, чи показували його лікарям. Нюґор заперечно похитав головою так, ніби мав невисоку думку про можливості медицини, принаймні в цьому випадку. На мою репліку, що я сам лікар, Нюґор помовчав, а тоді відказав: «Здається, ми тут усі несповна розуму». Звівся й вийшов, щоб за кілька хвилин повернутися з якоюсь торбинкою. Він витрусив із неї на мою постіль цілий збір округлих камінців і обтесаних кременів, черепків примітивного начиння з карбованими доріжками орнаменту. Це були речі первісної людини. Я спитав, звідки вони. «Із Сейдеварре», — відповів Нюґор і пояснив, що це прадавня назва мису й мовою саамі означає «пагорб священного каменя» — дольмена. Оця намивна коса колись була святилищем лапландців-саамі — рибалок і оленярів. Але вони тільки розвивали традицію набагато давніших культур.
Ця ферма постала на місці літнього будиночка, що служив притулком під час полювання й риболовлі. Спорудив його Нюґорів батько — дивакуватий священик, що завдяки вдалому одруженню мав чимало грошей і міг віддаватися своїм різноманітним уподобанням. З одного боку — суворий лютеранський пастор. З другого — прихильник традицій і культури норвезьких селян. Природознавець і науковець місцевого значення. І завзятий мисливець та рибалка, що обстоював повернення до природи. Обидва його сини, принаймні в юності, бунтували проти батькової релігійности. Генрік, старший, став моряком, корабельним механіком. Ґустав узявся до ветеринарної справи. Батько помер, і, згідно з його заповітом, майже весь спадок пішов на церкву. Коли Ґустав практикував у Тронгеймі, Генрік приїхав до нього погостювати, познайомився з Раґною й