Маг - Джон Роберт Фаулз

Вона кивнула.

— Я йому не повірила. Справді.

— Хочу сказати ось що. Нехай набріхує на мене скільки влізе, якщо цього вимагають його експерименти, забави чи ще щось там. Плював я на те. Але мені аж ніяк не байдуже, коли ви даєте віру цим наклепам.

Запала тиша. Неначе проти власної волі, Жулі звела на мене очі. Про щось дуже далеке від нашої балачки говорив цей погляд — набагато давнішою мовою, ніж слова. У ньому розтанув сумнів, засяяла щирість, дала себе знати мовчазна згода з моїм судженням. На мить кутики вуст похилились у поступливості, подались у піддатливості. Дівчина потупилася, відвела руки за спину. Безмовність, тінь дитячої скрухи, несміла надія на прощення.

Цього разу поцілунок був обопільний. Її теплі вуста здригнулися під моїми, і я здобув волю приникнути до її тіла, пізнати його точені тендітні округлості… і з розкішною певністю усвідомити, що все значно простіше, ніж гадалося. Вона прагла мого поцілунку. Кінчики наших язиків зустрілися, обійми міцнішали й тіснішали. Аж раптом Жулі відірвала губи й, далі в обіймах, притулилася лицем до мого плеча. Я поцілував її волосся.

— Я мало не збожеволів, думаючи про вас.

— Якби ви не прийшли, я б умерла, — шепнула вона.

— Ось вона, дійсність. Вся решта — марево.

— Саме воно мене й лякає.

— Чому?

— Бо я б хотіла бути певна, а гублюся в непевності.

Я обняв її міцніше.

— Чи не могли б ми зустрітися ввечері? Десь наодинці, щоб тільки ви і я? — Вона мовчала, і я квапливо повів далі: — Бога ради, довіртеся мені. Я нізащо вас не скривджу.

Вона м’яко вивільнилася й, не звівши голови, взяла мене за руки.

— Не в тому річ. Просто тут більше люду, ніж вам здається.

— Де ви ночуєте?

— Тут є… щось на зразок криївки… — затнулася Жулі й скоренько докинула: — Я вам покажу. Обіцяю.

— Чи заплановано щось на сьогоднішній вечір?

— Він розповість ще одну історію — нібито зі свого життя. Підтримаю вам компанію після вечері, — усміхнулася вона. — Ось тільки не знаю, щó саме він розкаже.

— Але після цього ми зустрінемося?

— Постараюсь. Але не можу…

— А якби так опівночі? Біля статуї?

— Якщо вдасться. — Кинувши оком на стіл, Жулі стиснула мені руки. — Чай досі геть вихолов.

Ми сіли за стіл. Випили теплого чаю — я не дав їй запарити свіжого. Я з’їв канапку-другу, вона закурила, й розмова поточилася далі.

Обидві сестри, як і я, не могли втямити, чому стариган так завзято втягує нас у свою гру й при тому ладен будь-коли її перервати.

— Як тільки ми починаємо крутити носом, він каже, що зараз же доправить нас літаком до Англії. Якось увечері, під час круїзу на пароплаві, ми напосілися на нього: про що вам ідеться, дуже просимо пояснити… і далі в такому дусі. Кінець кінцем затуркали його так, що далі нікуди. А наступного дня мало не благали, щоб пробачив таку настирність.

— Він, очевидно, з нами всіма застосовує одні й ті самі способи.

— В одно товче, щоб я вас не підпускала до себе. І старається понизити вас у моїх очах. — Жулі струсила попіл на підлогу й усміхнулась. — Одного разу став перед нами перепрошуватися за вашу тупість. Виставив себе на сміх, адже ви зразу ж розкусили його історію з Лілі.

— А чи не пробував він вмовити у вас, що я свіжоспечений психіатр, його асистент?

Було видно, що Жулі здивувалася й занепокоїлася. Відповіла не зразу.

— Ні. Але ми припускали таку можливість… А ви справді психіатр?

Я вищирив зуби.

— Сьогодні він мені сказав, що дізнався про це припущення від вас, загіпнотизованої. Про ваші підозри. Начуваймося, Жулі. Він хоче збити нас на манівці.

Жулі придушила недокурок.

— І щоб ми почувалися заблукалими на манівцях.

— Він ніколи не піде на те, щоб нас розлучити.

— Еге ж, і нам зі сестрою так здається.

— Отже, головне питання: навіщо? — Жулі згідливо кивнула. — І ще одна річ. Чому ви досі сумніваєтеся в мені?

— З тої самої причини, що й ви — в мені.

— Ви ж самі минулого разу сказали, що нам належить поводитися так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі. Чим більше знатимемо одне про одного, тим безпечніше нам буде. — Я злегка усміхнувся. — Ось я, наприклад, ніяк не можу повірити, що ви закінчили Кембридж незаміжньою.

Жулі опустила очі.

— До заміжжя мало що бракувало.

— І тепер ця історія в минулому?

— Так. Дуже далекому.

— Я б хотів якнайбільше дізнатися про вас — справжню.

— Я справжня далеко не така приваблива, як придумана.

— Де ви мешкаєте в Англії?

— В Дорсеті.