Маг - Джон Роберт Фаулз

— Як ні, то ні.

— То, може, й не варто вам клинці до мене підбивати?

— Отакій його матері, це ж не що, а знущання.

Я сказав це досить різко, щоб осадити її. Жулі схилила голову. Руки й далі схрещені.

— Що ж такого наговорив вам цей стариган, трясця йому в печінку? — спитав я, перейшовши на трохи м’якший тон. Побарившись, вона пробурмотіла:

— Я вже й не знаю, кому тут і в що тут вірити.

— Довіряйте інтуїції.

— Вона пропала, відколи я тут, — відказала Жулі й змовкла. Тоді хитнула досі схиленою головою й повела далі. В її голосі ослабли нотки осуду. — Після нашої останньої зустрічі він сказав мені про гидку річ. Що ви… ви ходили до повій, а в грецьких борделях повно зарази, тому з вами небезпечно цілуватися.

— Ага, то ви гадаєте, що я й цього разу пішов до борделю?

— Не знаю, куди саме ви ходили.

— Отже, ви йому повірили? — Вона не відповіла. Я лютував на Кончіса. Ще й мав нахабство про клятву Гіппократа просторікувати. Втупившись у її маківку, я виголосив: — Досить з мене. Вимітаюся звідси.

Насправді я ані не гадав так вчинити, однак відвернувся до стола, ніби ось-ось піду геть.

— Не йдіть. Прошу вас! — зразу ж відгукнулася Жулі. І додала: — Я ж не сказала, що повірила йому.

Я обернувся. Нарешті вона дивиться на мене далеко не так вороже, як кілька хвилин тому.

— А поводитеся так, ніби повірили.

— Інакше не можу. Не розумію, навіщо він торочить мені байки, добре знаючи, що я в них не повірю, хоч би й хотіла.

— Якщо це правда, то чому він не застеріг вас з самого початку?

— Ми з сестрою теж поставили собі таке питання.

— А йому?

— Він відповів, що зовсім недавно про це довідався, — сказала Жулі й ніжним голосом попросила: — Будь ласка, не йдіть.

Хоча з останнім словом Жулі опустила очі, та я встиг у них прочитати, що це прохання цілком щире. Я знову підійшов до неї.

— То як, будемо й далі вважати його доброю людиною?

— Так, у певному розумінні… Попри все.

— У мене була космічно-телепатична пригода.

— Угу, він нам сказав про це.

— А вас він гіпнотизував?

— Еге ж, кілька разів.

— Він сказав, що в такий спосіб вивідує всі ваші думки.

На мить вона розгубилася, закотила очі, але зразу ж заперечила, пирхнувши:

— Смішно слухати. Я ніколи б до такого не допустила. На сеансах при мені завжди Джун, він сам на тому наполягає. Гіпноз — це просто засіб, причому чудовий, вживатися в роль. Сестра каже, що він говорить та й говорить… а я якось засвоюю.

— Жулі — це теж роль?

— Покажу вам паспорт. Не маю його при собі… іншим разом. Обіцяю.

— Останнього разу… ви ж могли мене попередити, що піде в хід історія з шизофренією.

— Я попередила, що щось готується. Не наважилася сказати докладніше.

Я фізично відчув, як знову піднімають голову наші з нею підозри та сумніви. Однак довелося визнати, що Жулі по-своєму й справді мене застерегла. Тепер вона стала поступливішою й зайняла оборонну позицію.

— Гаразд… Та чи психіатр він взагалі?

— Так. Ми це не від сьогодні знаємо.

— Отже, все це діється відповідно до засад його професії?

Вона знову змірила мене оцінним оком. Відтак перевела погляд на підлогу.

— Він багато говорить про експериментальні ситуації. Про зразки типової поведінки осіб, дезорієнтованих у незнайомому й незрозумілому оточенні. І про шизофренію. — Жулі знизала плечима. — Про те, як у людини, що зіткнулася з незбагненним, розщеплюється особистість у моральному плані… і не тільки в моральному. Якось він сказав, що незнане — це дуже важливий мотиваційний чинник в існуванні людини. Мав на увазі те, що ми не знаємо, навіщо ми тут. Навіщо існуємо. Навіщо смерть і загробне життя. І таке інше.

— То що ж ми маємо йому довести своєю поведінкою?

Не відриваючи очей від підлоги, Жулі труснула головою.

— Правду кажучи, ми не раз і не два випитували про це, а він… він щоразу доводить одне й те саме: якби ми дізналися про кінцеву мету, що він поставив, то це вплинуло б на всі наші дії, — силувано зітхнула вона. — У цьому є якась рація.

— Цю пісеньку я вже чув. Коли попросив його описати історію вашої уявної хвороби.

Жулі глянула мені у вічі.

— Є така історія. Він її придумав, а мені довелося затовкти напам’ять.

— Зрозуміло одне — з якоїсь речі він забиває нам голову розмаїтими паскудними вигадками. А ми не мусимо вважати себе такими, як він хоче. Я такий самий сифілітик, як ви шизофренічка.