Маг - Джон Роберт Фаулз

— Легко з’ясувати, що я працюю в школі по той бік острова.

— Знаємо, що там є школа. Ви, звичайно ж, не маєте при собі документів?

— Якась дурня, їй-бо.

— Ще більшою дурнею було б не вимагати цих документів.

Слушно, нічого не скажеш.

— Не маю при собі паспорта. Може, вас влаштує посвідка на тимчасове проживання.

— Дозвольте, будь ласка, подивитися.

Вийнявши із задньої кишені посвідку, я запалив кілька сірників, щоби Джун встигла прочитати мої дані — ім’я, прізвище, адресу та професію.

— Ну як, вдовольнилися? — спитав я.

Вона налаштувалася на серйозний тон.

— Чи можете заприсягтися, що не працюєте на нього?

— Допомагаю йому, але тільки в тому сенсі, який ви знаєте. Кончіс сказав мені, що Жулі проходить експериментальний курс лікування від шизофренії. Я не повірив. У всякому разі, не вірив у таке, коли опинявся віч-на-віч із нею.

— Чи були ви знайомі з Морісом перед тим, як прийшли сюди місяць тому?

— Ні.

— І контракту з ним не уклали?

Я глянув на неї.

— Хочете сказати, що ви самі уклали?

— Так. Але не на те, що тут діється, — відповіла вона й, повагавшись, докинула: — Завтра Жулі все вам розкаже.

— Я теж був би не проти подивитися на ваші документи.

— Гаразд. Справедлива вимога.

Джун кинула недокурок і затоптала його. Наступне її питання застукало мене зненацька.

— Чи є на острові поліція?

— Сержант і два рядові. А чому ви питаєте?

— Просто так.

Я глибоко зітхнув.

— Назвімо речі своїми іменами. Спершу ви з нею були привидами. Тоді — шизофренічками. А наступного тижня потрапите в гарем.

— Іноді мені навіть мало не хочеться, щоб так сталося. Тоді було б набагато простіше, — відказала Джун й заторохтіла: — Ніколасе, я ніколи нічого не беру близько до серця. Почасти через те ми тут опинилися й, хай там як, непогано розважаємося… але ж насправді ми звичайні англійські дівчата, які за два місяці аж так заплуталися, що… — Вона урвала. Запанувала тиша.

— Чи й ви, так само, як ваша сестра, захоплюєтеся Морісом?

Джун барилася з відповіддю. Глянувши на неї, я побачив криву усмішку.

— Гадаю, ми з вами помалу знаходимо порозуміння.

— Отже, не захоплюєтеся?

Вона опустила очі.

— Сестра набагато здібніша до науки, ніж я… Зате в мене є здоровий глузд, якого їй бракує. Коли не розумію, що діється, зразу ж запідозрюю нечисту справу. А Жулі дивиться на світ крізь рожеві окуляри.

— Чому ви спитали про поліцію?

— Бо ми тут справдешні в’язні. О, в’язниця вишукана. На нас не шкодують коштів, тут немає ні камер, ні ґрат… Мабуть, сестра вам сказала про Морісові запевнення. Мовляв, будь-коли можемо поїхати додому. А поки що ми під невсипущим доглядом і наглядом.

— Ну а тепер ми в безпеці?

— Сподіваюся, що так. Але мені вже треба йти.

— Я можу звернутися до поліції. Якщо хочете.

— Мені зразу ж полегшало на душі.

— Ну, а яка ваша думка про те, що тут діється?

Сумна усмішка.

— Я якраз хотіла поставити вам таке питання.

— Як на мене, він таки мав справу з психіатрією.

— Після кожних ваших відвідин Моріс цілими годинами випитує Жулі. Про те, що ви говорили, як поводилися, щó саме вона вам набрехала… і таке інше. У мене склалося враження, що йому кортить влізти в чужу шкуру й відчути кожну подробицю пережитого.

— І гіпнотизує її?

— Він нас обох гіпнотизував — мене тільки раз. Неймовірна річ… вам теж довелося?

— Так.

— А Жулі — кілька разів. Щоб краще опанувала свої ролі. Щоб засвоїла всі факти з життя Лілі. Був навіть сеанс на тему поведінки шизофреніків.

— Моріс її й під гіпнозом випитує?

— Правду кажучи, ні. Завжди дбає про те, щоб на сеанс прийшла та з нас, яку він не гіпнотизує. Отож я все бачу й чую.

— А однак сумніваєтеся й підозрюєте?

Джун знову зам’ялася.

— Нас непокоїть одна річ. Оте підглядання. Здається, він підглядає, як ви тут закохуєтесь одне в одного. — Глянувши на мене, вона спитала: — Чи розповіла вам Жулі про три серця? — і з виразу на моєму обличчі здогадалася, що ні. — То ще розповість. Завтра.

— Що за три серця?

— Спершу не передбачалося, щоб мені завжди перепадала роль статистки.