Маг - Джон Роберт Фаулз

— Ніколасе! Повертайтесь додому. Будь ласка. — Я перевів погляд на негра. — Він не може говорити. Німий, — пояснила вона.

— А я гадав, що чорні євнухи вимерли разом з Оттоманською імперією.

Вираз на темному обличчі анітрохи не змінився. Здалося, що наглядач не зрозумів моїх слів. Але за якусь мить він склав руки на грудях і розставив ноги. Видно, хотів, щоб я напав перший, а мені таки кортіло кинути йому виклик.

Буде так, як вирішить Джун. Я глянув на неї.

— Ви в безпеці?

— Так. Ідіть, будь ласка.

— Я почекаю біля пам’ятника.

Кивнувши, вона відвернулася. Я підійшов до морського бога, сів на його природний п’єдестал і невідь-чому схопився за бронзову щиколотку.

Негр стояв, склавши руки, наче знуджений музейний доглядач, а точніше — яничар з ятаганом біля брами султанового гарему. Відпустивши божу ступню, я закурив, щоб угомонити бунтівливий адреналін. Минула хвилина, ще одна. Я прислухався, не вірячи сестриним байкам про криївку, чи не заторохтить із моря моторка. Але навкруги панувала тиша. Нила моя чоловіча гідність, принижена перед вродливою дівчиною, муляло чуття неспокою та провини. Звичайно ж, Кончіс одразу ж дізнається про наше потаємне побачення. А може, й сюди прийде. Я побоювався, що вийде на яв моя подвійна гра в цій нісенітній історії з шизофренією. І боявся, що мене потурять з «Бурані» за грубе порушення обумовлених правил. Я міркував над тим, чи не варто спробувати якось переконати, ублагати негра, щоб перейшов на мій бік. Та він стояв і вичікував у напівтемряві, цей подвійний анонім — невідома особа, незнана раса.

З-над моря долинув свист. І хлинув прудкий потік подій.

Сягнистим кроком до мене наближалася біла постать. Вставши, я процідив: «Начувайся».

Негрисько перевищував мене на цілих два дюйми. Дужий і спритний, як леопард. Понуре гнівне обличчя. Непереливки. Навіяло ляк шалене безумство в його очах. Промайнула думка, що це чорний відповідник Генріка Нюґора. Зненацька він смачно плюнув мені в лице і з усієї сили штовхнув долонею в груди. Я заточився, відчув понад литками удар кам’яного виступу й осів на п’єдестал. Гидливо змахуючи слину з носа та щік, я дивився, як мій кривдник спускається схилом. Хотів був гукнути йому навздогін щось прикре, але передумав. Видобув носовичка й заходився витирати липке, загиджене обличчя. Якби в цю мить мені попався під руку Кончіс, я б убив його.

Не попався. Я поплівся до брами, а звідти спустився стежкою на Муцу, аби тільки далі від стариганової маєтности. Там я зірвав із себе одежу й кинувся в море. Довго ополіскував обличчя солоною водою, а тоді відплив на сто ярдів від берега. Море роїлося світними водоростями, що вирували довгими шлейфами за кожним рухом рук і ніг. Пірнувши, я по-тюленячому перевернувся навзнак і глянув крізь воду на розмиті білі плями зірок. Море охолоджувало, заспокоювало мене й шовковисто облягало моє чоловіче природжене. Тут я почувався безпечним, здоровим душею, далеко поза межами досягу Кончіса та його поплічників.

Я віддавна припускав, що в оповіді про де Декана з його колекцією ляльок-автоматів є приховане значення. Ось на таку колекцію Кончіс і перетворив — у всякому разі намагався перетворити — свою віллу «Бурані». Він робив маріонеток із живих людей… відтепер я вже не потерплю такого. Джун справила на мене велике враження своїм тверезим поглядом на стан речей. Очевидно, що я тут єдиний чоловік, на якого можуть покластися сестри. Крім усього іншого, передусім вони потребують допомоги й моєї сильної руки. Я усвідомлював, що нічого не доб’юся, коли ввірвуся до вілли й зчиню бучу зі стариганом. Тоді він нагодує мене ще однією порцією небилиць. Треба повестися з ним, як із звіром у норі, — виманити назовні, щоб потрапив у пастку, а тоді знищити.

На сході над морем височів темний мис Бурані. Я повагом плив, стоячи у воді, й помалу заспокоювався. Міг би заробити щось серйозніше, ніж плювок, бо ж таки образив цього здорованя. У мене безліч вад, але расизм до них не належить… принаймні я схильний так вважати. Що ж, тепер Кончісова черга діяти. Хоч як поведеться, в кожному разі дізнаюся щось нове про нього. Побачимо, як саме він змінить сценарій завтрашнього дня. Мене знову охопила нетерплячка. Будь що буде, хай навіть чорний Мінотавр, аби тільки дістатися до центру лабіринту й здобути омріяну нагороду.

Вийшовши на берег, я витерся сорочкою, тоді одягнувся й рушив до вілли. Тут панувала сонна тиша. Я спинився біля дверей Кончісової кімнати й став прислухатися. Не покрадьки — відкрито перед будь-ким, хто міг підслуховувати чи підглядати. Ані звуку.

Я прокинувся незвично кволим і розбитим: завинила нічна духота. Доходила десята. Обливши голову холодною водою, я нап’ялив на себе вбрання і зійшов під колонаду. На столі мусліновою серветкою накрито мій сніданок. Стояла спиртівка, щоб підігріти неодмінну джезву з кавою. Я трохи почекав, але ніхто не з’явився. Подив викликала мертва тиша, якою повнилася вся вілла. Замість сподіваного розвитку комедії — порожня сцена. Я сів снідати.

Попоївши, я відніс посуд до Маріїної хатини — під приводом того, що хочу прислужитися. Ба, довелося поцілувати клямку. Перша невдача. Я зійшов нагору, постукав у Кончісові двері, поторгав клямку — ще одна невдача. Обійшов увесь перший поверх. Переглянув книжкові полиці в концертній кімнаті, сподіваючись знайти Кончісові праці з психіатрії, — безуспішно. Мене раптово пройняв страх: через нічні пригоди настав кінець усьому. Учасники спектаклю назавжди зникли.

Я поникав по садибі, ніби шукаючи загубленого ключа, тоді подався до статуї й за годину повернувся на віллу. І далі нікого нема. Я геть втратив голову. Що робити? Піти до села, повідомити поліцію? Зрештою я зійшов на приватний пляж. Човна не було.