Маг - Джон Роберт Фаулз
Побачивши в кінці листа підпис «мама», я питально глянув на Жулі. Вона скорчила гримаску.
— Перепрошую.
Простягла ще три листи. Перший, мабуть, від шкільної колеги: плітки про спільних знайомих, новини про події у школі. Другий — від подруги, що підписалася «Клер». Третій — для Джун, від лондонського банку. Повідомлення, що перераховані сто фунтів стерлінґів одержано 31 травня. Я запам’ятав зворотну адресу: банк Барклі, Інґландслейн, Лондон NW3. Директор звався П. Дж. Ферн.
— І ще ось це.
Її паспорт. Міс Дж. Н. Гоумз.
— Чому «Н»?
— Нільсон. Дівоче прізвище моєї матері.
Поряд з фотографією вказано анкетні дані. Професія: учителька. Дата народження: 16. 01. 1929. Місце народження: Вінчестер.
— Ваш батько працював у Вінчестері?
— Старшим викладачем латини і греки.
Країна проживання: Англія. Зріст: 5 футів, 8 дюймів. Колір очей: сірий. Волосся: біляве. Особливі прикмети: шрам на лівому зап’ястку і сестра-близнючка. Внизу — зразок підпису, акуратний курсивний почерк. Я погортав сторінки із закордонними візами. Минулого літа дві поїздки до Франції, одна — до Італії. Дозвіл на перебування в Греції видано у квітні. Штамп про прибуття поставлено в Афінах другого травня. Торік Жулі не була в Греції. Другого травня… Отже, він уже тоді почав готуватися.
— В якому коледжі ви навчались?
— У Ґертоні.
— О, то ви мали б знати цю стару діву Вейнрайт. Доктора Вейнрайт.
— У Ґертоні??
— Вона спеціалізується на Чосері[160]. І на Ленґленді[161]. — Джун видивилася на мене, тоді опустила очі й знов підняла, підсміхнувшись. Її не підманеш на такому. — Пробачте. Гаразд, ви вчилися в Ґертоні. А де вчителювали?
Вона назвала відому жіночу середню школу в Північному Лондоні.
— Щось не дуже правдоподібно.
— Це ж чому?
— Цій школі бракує престижности.
— Я не потребувала престижу. Просто хотіла мешкати в Лондоні. Не думайте, що це мій стиль, — тицьнула пальцем Жулі у свою сукенку.
— Чому саме в Лондоні?
— У Кембриджі ми з Джун виступали в багатьох студентських спектаклях. Обидві мали роботу, але…
— А яка робота була в Джун?
— Рекламна. Вона писала тексти. Таке середовище мені не до вподоби. Особливо ж чоловіки-рекламники.
— Я вас перебив.
— Я тільки хотіла сказати, що жодна з нас не була в захваті від своєї роботи. Ми зв’язалися зі столичним любительським театром «Тавісток Реп». Вони мають маленьку залу в Канонбері…
— Так, я чув про цей театр.
Я сперся на лікоть, Жулі — на витягнуту руку. За її плечима сапфірове море розпливалося в небесній блакиті. Понад нами, в сосновій кроні стиха шумів вітерець. Немов тепла течія, він пестив шкіру. Її нове, справжнє «я», просте й поважне, було набагато миліше, ніж усі попередні. Ось чого досі бракувало — усвідомлення того, що вона звичайна й доступна дівчина.
— Так-от, торік у листопаді вони поставили «Лісістрату»[162].
— Спершу поясніть, чому вам не подобається вчити дітей.
— А вам подобається?
— Ні. Тобто не подобалось до часу, коли я познайомився з вами.
— Просто… не лежить у мене серце до цього діла. Весь час мусиш вдавати дуже серйозну особу, хіба ні?
Усміхнувшись, я згідливо кивнув.
— Ви почали про «Лісістрату».
— Може, ви читали рецензії. Ні? Режисер «Тавістоку», дуже винахідливий Тоні Гілл, дав мені й Джун головну роль. Я стояла на авансцені й декламувала текст, частково по-грецькому, а Джун грала пантоміму. В кількох газетах про це писали… багато хто з театралів прийшов подивитися. Інсценізацію. Не нас.
Жулі вийняла з кошичка пачку сигарет. Я підніс вогник, закурив сам, і вона повела далі.
— На одній з останніх вистав за лаштунки зайшов якийсь чоловік. Відрекомендувався театральним аґентом і сказав, що має нас з кимсь познайомити. З кінопродюсером. — Я звів брови, вона всміхнулась. — Еге ж бо. Ім’я цього продюсера він уперто не називав, тож уся справа видавалася таким незграбним шахрайством, що й не було потреби обговорювати її. Але за два дні кожна з нас дістає величезний букет і
