Маг - Джон Роберт Фаулз

— А далі?

— Я б воліла, щоб вона сама вам усе розповіла.

Я спробував угадати.

— Тобто ви і я мали б…

Джун завагалася.

— Він уже відмовився від тої ідеї. З огляду на розвиток подій. Ми підозріваємо, що вже з самого початку Моріс ані не гадав втілювати в життя цей задум. Отож сиджу й дивуюся: навіщо я тут здалася.

— Але ж це підло. Він поводиться з нами, як із пішаками на шаховій дошці.

— Моріс це усвідомлює, Ніколасе. Мало того, що він старається видаватися нам загадковим. Він ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою. — Джун усміхнулась і шепнула: — А тепер сама не знаю, чи тішитися мені, чи сумувати, що не втілено цього задуму.

— Чи можу я повторити ці слова вашій сестрі?

Усміхнувшись ще ширше, Джун потупилася.

— Не сприймайте мене надто вже всерйоз.

— Помалу доходжу ось такого висновку.

Вона зробила коротку паузу.

— Недавно Жулі пережила дуже невдалий роман, Ніколасе. Це одна з причин того, що вона захотіла виїхати з Англії.

— З цілого серця їй співчуваю.

— Бачу. Скажу одне-єдине — не хочу, щоб вона знову мучилася.

— Не я її мучитиму.

Джун нахилилася.

— У неї рідкісний талант — добирати собі геть не тих, що треба, кавалерів. Це не на вашу адресу, я ж вас майже не знаю. Аж ніяк не додає мені оптимізму випадок, що трапився з нею востаннє… Мабуть, надто вже я її оберігаю.

— Не треба її оберігати від мене.

— Річ у тім, що Жулі весь час шукає поезію, пристрасть і ніжність — увесь набір для романтичної кашки-бовтанки. Мій раціон значно простіший і грубший.

— Проза і пудинґ?

— Я не сподіваюся на те, що в кожного красеня така сама красива душа.

Вона сказала це іронічно, з домішкою смутку. Такий тон припав мені до вподоби. Крадькома я зиркнув на її профіль і на мить уявив інший спектакль, у якому дві сестрички грають майже однакові ролі, в якому ці героїні — темна і світла — належать мені одному. В уяві постали масні оповідки Відродження, в яких дівчата міняються місцями вночі. Я побачив прийдешність, у якій я — гаразд, так і бути — одружуся з Жулі, а така сама приваблива й зовсім інша Джун супроводжуватиме наше подружжя, нехай тільки задля ефектного контрасту. Двійнята — це завжди відтінки, натяки, взаємне проникнення особистостей, тіл і душ, які ані розрізнити, ані розлучити.

— Пора мені йти, — шепнула Джун.

— Чи переконав я вас?

— Ви зробили все, що могли.

— Чи можна вас провести до вашої криївки?

— Вам не можна туди заходити.

— Гаразд. Але мене теж не завадило б підбадьорити.

Джун завагалася.

— Тільки пообіцяйте повернути назад, як тільки я попрошу.

— Згода.

Ми звелись і зійшли до освітленого зірками Посейдона. Щойно дійшли до нього — виявилося, що ми не самі тут. Джун і я завмерли. Кроків за тридцять від нас, з-за кущів, що росли на нижньому, зверненому до моря краю поляни, виступила біла постать. Перед тим ми розмовляли дуже тихо, й навряд чи нас могли б підслухати на такій відстані, а однак розгубились.

— Хай йому біс, — шепнула Джун.

— Хто це?

Вона схопила мене за руку й змусила відвернутися.

— Це наш любий наглядач. Не звертайте на нього уваги. Залишу вас тут.

Озирнувшись, я придивився. Чоловік у білому лікарському халаті. Наче санітар. На обличчі якась темна маска, годі розрізнити її риси. Стиснувши мені руку, Джун подивилась у вічі — так само прямо й відверто, як і її сестра.

— Я вам беззастережно вірю. І ви нам вірте, будь ласка.

— Що тепер буде?

— Не знаю. Не зачіпайтеся з цим цербером. Ідіть до вілли, та й по всьому.

Підступивши на крок, Джун притягла мене до себе, цмокнула в щоку й зразу ж попрямувала до білого халата. Коли вже підходила до нього, я рушив услід. Мовчки відступивши вбік, чолов’яга в білому пропустив її в пітьму між деревами й зразу ж загородив собою прохід у хащах. І тут я зазнав ще більшого шоку, ніж тієї миті, коли зауважив цього наглядача. Зблизька виявилося, що на ньому немає маски. То був негр — кремезний і високий, десь на п’ять років старший, ніж я. Він стояв і безпристрасно видивлявся на мене. Я спинився за якихось десять футів від цього здорованя, а той виставив руки поперед себе — застеріг, що ходу немає. Було видно не чорнющу — просто чорну шкіру, гладке обличчя й зіркі очі, блискучі, як у тварини, що пильнували за всіма моїми рухами й передбачали їх. Невимушена й водночас напружена поза, як у боксера.

— У шакалячій масці ти гарніший, — сказав я, зупинившись.

Він ані не поворухнувся. З-за його плеча з’явилось обличчя Джун — стривожене й благальне.