Маг - Джон Роберт Фаулз
Попрощавшись зі мною поцілунком, Жулі ступила кілька кроків, а тоді обернулася, кинулася назад і ще раз поцілувала мене. Я дивився їй услід, аж поки вона зникла під колонадою.
Хоч і втомлений, я швидко сходив стежкою на центральний хребет, щоб якнайскоріш висушити вологу одежу. Не завертав собі голови думками про завтрашній день, про те, що мені, невиспаному, доведеться докладати неймовірних зусиль, щоб не заснути на уроці. Це дрібниці. Жулі зачарувала й наснажила мене. Я випадково розбудив цю сплячу красуню, й виявилося, що вона не тільки закохалася в мене, але й, зголодніла за любощами, прагне піддатися розкішному екзорцизму й вигнати з пам’яті все нанесене вимученим збоченським зляганням — наслідком хибного вибору. В моїй уяві Жулі набиралася притаманних Алісон досвідчености й умілости, поривистої пристрасти й млосної похітливости, але вдосконалених, збагачених, урізноманітнених завдяки тонкому смаку, розвиненому інтелекту, вишуканій поетичності… Йдучи, я сам собі усміхався. Місяць-молодик і зірки освітлювали стежку через тихий примарний ліс алеппських сосен, яку я вже знав напам’ять. Перед очима стояло майбутнє — безконечна зваба й піддатливість охочого до любощів жіночого тіла, сласні ночі в сільській хаті, ліниві й голі сієсти на постелі в холодку… а на пересит — інша, золотиста втіха від Джун, необумовлений подвійний надвишок без додаткової оплати. Звичайно, я закоханий тільки в Жулі, але ж кохання завжди треба підживляти ревнощами й випробовуваннями.
Я вкотре вже задумався про дивовижну загадку, що звела нас, — про Кончіса з його замислами. Якщо маєш звіринець, то дбаєш передусім про те, щоб тварини не повтікали, а не про те, щоб вони у вольєрах сліпо виконували твої забаганки. Кончіс ув’язнив мене, Жулі й Джун у «Бурані», спорудивши навколо нас вишукану психосексуальну ґратовану огорожу. Він поводився, як єлизаветинський шляхтич. На взірець графа Лестера, зробив нас акторами свого домашнього театру, ось тільки застосував, мабуть, у цьому театральному «експерименті» принцип Гайзенберґа[170]. надто вже багато було тієї невизначености і в ньому — великому спостерігачеві-підглядачеві, і в нас — піддослідних, піднаглядних людях-мікрочастинках. Либонь, Кончіс мав і має на меті також допекти нам геть надуманим дисонансом між велемудрою Європою й жовторотою Англією. Пускається на афористичні моралізаторські просторікування, а сам, як і багато хто з континентальних європейців, зовсім не здатен осягти духовну глибину й тонкощі світогляду англійців. Вважає мене та дівчат жовторотими невиннятками, а ми його переплюнемо в лицемірстві. Тільки тому, що ми англійці — народжені в масках і виховані в облуді.
Я дістався до головного хребта. Раз у раз з-під моїх ніг котилися розкидані по стежці камінці, порушуючи мертву тишу. Ген удалині, під зоряним небом, понад м’ятим сірим оксамитом соснових крон, тьмяно вилискувало море. Над землею панувала ніч.
Дерева порідшали, стежка вела круто вгору, до невеликої скелі, за якою починався південний схил хребта. Я спинився, щоб звести дух, і озирнувся на «Бурані». Глянув на годинник — щойно минула північ. Острів твердо спав. Під місячним срібним обтинком нігтя я пройнявся визбутим усілякої меланхолії відчуттям одинокости свого існування, самотини у Всесвіті. Таке відчуття іноді навівають на нас тихі ночі.
Раптом ззаду, десь від перевалу, дійшов якийсь звук. Ледь чутний. Я метнувся зі стежки під крислату сосну. Чи то людина, чи то тварина трутила камінця згори. Секунд п’ятнадцять я вичікував. А тоді завмер — і з переляку, і задля безпеки.
На вершині скелі, проти темного неба, замаячила попеляста постать. За нею — друга й третя. Я чув тихі кроки по камені й приглушений брязкіт чогось металевого. Як за помахом чародійської палички, їх стало вдвічі більше. Шість сірих тіней на тлі обрію. Одна з них звела руку й на щось показала. Голосів не чутно. Хто це? Острів’яни? Але влітку їх тут навряд чи побачиш, а в такий час і поготів. Еге, я вже розпізнав, хто це. Солдати. Ось неясні обриси чогось вогнепального, ось матові бліки на касках.
Місяць тому на материку були маневри грецької армії, через протоку снували десантні катери. Мабуть, і ці вояки вправляються в десантуванні чи розвідуванні. Про всяк випадок я не рухався.
Один із силуетів повернув назад, решта пішла за ним. Я припустив, що вони мали звернути на стежку, що вела до «Бурані» й Муци, але, йдучи хребтом, пройшли повз неї. На підтвердження цього припущення здаля щось пукнуло. Схоже на звук, коли пускають феєрверки. Над морем, на захід від «Бурані», повільно описав у небі параболу миготливий вогник. Так, це освітлювальна ракета. Я сам на нічних навчаннях десятки разів такими стріляв. Ті шестеро, очевидно, мали йти в атаку на якусь точку по той бік Муци.
Я розглянувся навколо себе. За двадцять ярдів звідси є кілька брил, оброслих кущами, де можна сховатися. Якнайтихіше я прошмигнув поміж сосон і, не дбаючи про чисті штани й сорочку, забрався в заглибину між камінням, досі теплим від сонця. На тлі неба видніла розколина в хребті. Там стежка.
За якусь мить виявилося, що я не помилився. Солдати сходили вниз. Напевно, це дружелюбні хлопці з Епіру чи ще звідкись. Однак я припав до скелі. Почувши, що вони вже близько, камінцем докинеш, я глянув крізь гілляччя.
І враз похололо серце. Вони в німецьких одностроях. Спершу я подумав, що це переодягнені грецькі вояки зображають уявного противника на маневрах, але зразу ж відкинув цей здогад. Після звірства окупантів жоден грек нізащо не
