Маг - Джон Роберт Фаулз
Перш ніж лягти спати, я взяв із полиці хрестоматію «Гелікон Англії» і відшукав у ній вірша Марло.
До мене, любонько, прийди, Щасливі будемо завжди. Бо благодатна тут земля — Ліси, і гори, і поля. Тут наймиліший над усе Край, де пастух овець пасе, Птах мадригал співати рад, І вторить співу водоспад. Влаштую ложе з пелюсток, Сплету трояндовий вінок, Пошию плащ із ніжних слів І з пишних миртових листків… [190] Розділ 52У суботу вранці надійшов ще один лист із Англії. На звороті конверта був маленький чорний орел: банк Барклі.
Шановний пане Ерфе!
Дякую за те, що Ви написали нам листа за рекомендацією обох пань Гоумз. З радістю долучаю бланк, який Ви, сподіваюся, заповните й надішлете мені, а також проспект, у якому описано всі послуги, що ми можемо надавати нашим клієнтам за кордоном.
З повагою,
П. Дж. Ферн, директор
Прочитавши це, я глянув на хлопчика, що сидів за столом навпроти мене, й обдарував його переможною усмішкою, від якої не може втриматися поганий гравець у покер.
За півгодини я вже спинався на хребет острова. Ліс умлівав у безвітрі, спека звела далекі гори до чогось блідого й нематеріального. Острови на сході, піддавшись дивовижному обману зору, ширяли, тремтіли й мерехтіли над морем. Вибравшись на верхотуру, я обвів оком південний берег. Тьохнуло серце, на рейді стояла яхта — втілення амністії. Я примостився в тіні, звідки було видно віллу, й хвилин тридцять просидів, розполовинений невизначеністю. У нутрі темною масою тяжіла смерть Алісон, а десь поза тілом витала в сонячному промінні надія побачити Жулі, яка нарешті здобула своє справжнє ім’я. За останні два дні я помалу звикався з цією смертю — витісняв її з моральної сфери в естетичну. Так легше жити.
Ось таке злочинне маніпулювання, таке ухиляння від щирого каяття, така впевненість у тому, що зазнані страждання ушляхетнюють нас, а принаймні піднімають із дна ницости, допомагали утвердитися в облудному самовиправданні й вважати, що перебуті муки несуть благодать усьому світу. Згідно з таким перехнябленим розумуванням, завданий біль компенсувався облагородженням або ж принаймні збагаченням життя. За допомогою притаманної двадцятому сторіччю втечі від змісту до форми, від суттєвого до позірного, від етики до естетики, від води-aquae до хвилі-undae я вгамував болючі докори сумління за цю смерть і твердо постановив нічого не казати про неї в «Бурані». Звичайно, я признáюся в усьому Жулі,
