Маг - Джон Роберт Фаулз

— Від того, чи вміємо ми у звичайному житті доводити до кінця ролі, що їх самі собі й призначили.

Запала тиша. У Кончісовому стилі я зненацька вихопився з питанням.

— Яку частку вашої неприязні до мене визначає вділена вам роль?

Кончіс зовсім не збентежився.

— Приязнь чи неприязнь — це дрібниці. У стосунках між чоловіками.

Узо зашуміло мені в голові.

— Хай так. Але ж ви мене недолюблюєте, га?

Він видивився на мене темними очима.

— Маю відповісти? — Я кивнув. — Так, недолюблюю. Але я взагалі мало кого люблю. А серед них вважай немає молодиків вашого віку. Приязнь чи любов до ближнього — це химера, яку доводиться плекати, щоб уживатися в суспільстві. Я давно вже її позбувся, принаймні тут вона мені не потрібна. Хочете, щоб до вас приязно ставилися. А я хочу жити, ото й усе. Може, колись ви мене зрозумієте. І усміхнетеся. Не глузливо, а згідливо.

Я помовчав.

— Ви говорите так, як деякі хірурги. Їх набагато більше цікавить операція, аніж сам пацієнт.

— Я б не хотів потрапити на стіл хірургові, якого більш цікавить пацієнт, аніж операція.

— Отже… ваш метатеатр насправді анатомічний?

За його плечима виникла тінь. Це Марія. Вона поставила супницю на білу скатертину, сріблясту в крузі світла лампи.

— Можна й так сказати. Волію називати його метафізичним. — Марія сповістила, що ми можемо сісти за стіл. Кончіс відповів кивком голови, але не зрушив з місця. — Метатеатр — це передусім спроба вийти поза рамки ось таких категорій.

— Тобто йдеться не так про науку, як про мистецтво?

— Всяка справдешня наука — мистецтво. І всяке справдешнє мистецтво — наука.

Виголосивши цю хоч і вишукану, але пустопорожню максиму, він відставив келиха й рушив до стола.

— Як бачу, ви вважаєте мене натуральним шизофреніком, — кинув я, йдучи за ним.

Кончіс відповів, допіру дійшовши до стільця.

— Натуральні шизофреніки не можуть вибирати між здоров’ям і хворобою.

Я став навпроти.

— Тобто я не належу до таких?

На якусь мить він розм’як, ніби я сказонув щось по-дитячому потішне. Тоді махнув рукою.

— Тепер це не має значення. Їжмо.

Щойно ми почали вечеряти, біля Маріїної хатки захрускотіла жорства під кроками двох-трьох осіб.

Облишивши суп з яєць і цитрин, я озирнувся, але стіл навмисно поставили в такому місці, щоб нічого не було видно.

— Я захотів проілюструвати свою розповідь, — пояснив Кончіс.

— Як на мене, ви вже це зробили. Причому дуже натурально й жваво.

— Це документальні кадри, — відказав він і жестом звелів мені їсти. Дав знати, що вже нічого не скаже.

Вгорі, на терасі, хтось ходив біля його спальні. Щось там писнуло й шкрябнуло металом. З’ївши суп, я знову спробував укоськати старигана, поки Марія не принесла другої страви.

— Шкода, що я нічого більш не дізнаюся про ваше життя перед війною.

— Головне ви вже знаєте.

— Якщо я правильно витлумачив вашу оповідь про Норвегію, ви розчарувалися в науці. А однак зайнялися психіатрією.

Він знизав плечима.

— По-дилетантськи.

— Досить кинути оком на ваші статті, щоб побачити, що це аж ніяк не дилетантство.

— Вони не мої. Титульні сторінки підроблено.

Я не втримався від усмішки. Безапеляційний тон такої відповіді цілком певно означав, що її треба розуміти навпаки. Звичайно ж, Кончіс не відповів мені усмішкою. Очевидно, вважав за потрібне нагадати мені, що до нього треба ставитися з повагою.

— У тому, що я розповів, було чимало правдивого. З такого погляду ваше питання цілком коректне. Зі мною справді трапилося щось схоже на історію, яку я придумав. — Повагавшись, він вирішив вести далі: — У мені завжди тривав конфлікт. Манило і до таємничого, і до витлумачуваного. Я віддавав перевагу останньому, поклонявся йому як лікар. Як соціаліст і раціоналіст. Але з часом утямив, що спроба підмінити дійсність науковою доктриною, найменувати її, класифікувати, живцем вирізати її з буття — це та сама спроба видалити земну атмосферу. Створюючи вакуум, експериментатор загинув, бо сам у ньому опинився.

— Ви розбагатіли так само, як описано в історії з де Деканом?

— Ні. Я народився в заможній сім’ї. І не в Англії.

— Тобто оповідь про пригоди на Першій світовій війні…

— Вигадана від початку до кінця.

Я глибоко вдихнув. Цього разу Кончіс уникав мого погляду.

— Але ж десь ви та й народилися.

— Мене вже віддавна не хвилює поняття «уродженець».

— Принаймні в Англії ви жили.

Старий підніс очі. Хоч насторожені й невеселі, а однак у їх глибині крилася іронія.

— Невже ви не наситилися моїми вигадками?

— Одне знаю