Маг - Джон Роберт Фаулз

Чоловіки бачать речі, натомість жінки — залежність, зв’язок між речами. Жінки знають, чи потребують речі одна одної, чи кохають одна одну, чи підходять одна одній. Це додаткове почуття, якого позбавлені ми, чоловіки. Завдяки ньому справжні жінки сприймають війну як щось огидне й безглузде. Скажу вам, що таке війна. Це психоз, породжений невмінням розуміти взаємозалежності між речами. Наші стосунки з близькими людьми. Наші зв’язки з економікою та історією. А передусім — наше ставлення до небуття. До смерти.

Кончіс змовк. Його схоже на маску обличчя набуло виразу напруженого зосередження й замкнутости на думках. І тоді він сказав:

— Починаю.

Розділ 53

Ελευθερια[193]

— У 1940 році, коли італійці окупували Грецію, я вирішив не втікати звідти. Сам не знаю чому. Чи то через цікавість, чи то через почуття провини, чи то через байдужість. Тут, у глухому закутку забутого богом острова, таке не вимагало особливої відваги. З шостого квітня 1941 року німці почали займати місце італійців. Уже двадцять сьомого квітня вони були в Афінах. У червні пішли в наступ на Крит, і на якийсь час ми опинилися в гущі маневрів. З ранку до вечора сновигали вантажні літаки, в усіх затоках стояли десантні судна. Та невдовзі на острові знову запанував спокій. Фраксос не становив стратегічної цінности ні для військ країн Осі, ні для сил Опору. Місцевий ґарнізон був нечисленний. Сорок австрійців — нацисти завжди приділяли австрійцям та італійцям найменш важливі місця дислокації на окупованій території — під командуванням лейтенанта, пораненого на французькому фронті.

Вже під час боїв на Криті мене виселили з «Бурані». На віллі влаштували постійний спостережний пункт. Задля його обслуговування тут і розмістили ґарнізон. На щастя, я мав житло в селі. Німці поводилися поправно. Перевезли з вілли в мою скромну оселю все, що тільки вдалося, навіть платили мені невелику орендну плату за «Бурані». Та ось коли життя стало налагоджуватися, тодішній предрос, сільський староста, помер від закупорення судин. За два дні мене викликали до новоприбулого коменданта острова. Разом зі своїми підлеглими він розмістився у вашій школі, яку закрили ще на Різдво.

Я гадав, що побачу когось на зразок квартирмейстера, підвищеного у званні або посаді. Натомість опинився перед вродливим молодиком років двадцяти семи — двадцяти восьми, який спитав мене добірною французькою, чи правда, що я вільно говорю цією мовою. Він був дуже ґречний. Поводився так, ніби чимось завинив мені й хоче перепроситися. Ми вподобали один одного, наскільки це можливо в таких обставинах. Невдовзі комендант перейшов до суті. Він хоче, щоб я став сільським старостою. Я зразу ж відмовився. Не мав жодного бажання втягуватися в управлінські справи під час окупації. На те він розпорядився привести сюди кількох шанованих односельців. Коли ті прийшли, залишив нас самих. Виявилося, що це вони висунули мою кандидатуру. Звичайно ж, ніхто з них не рвався на цю заплямовану колабораціонізмом посаду, а я з їхнього погляду був ідеальний bouc emissaire[194]. Вони виклали свої міркування з позицій високої моралі, лестили мені, але я стояв на своєму. Тоді селяни здобулися на щирість. Пообіцяли потайки допомагати мені… Одне слово, я піддався й згодився.

Ця сумнівна честь, якої я неждано доскочив, вимагала частих зустрічей з лейтенантом Клюбером. Якось увечері, тижнів п’ять після нашого знайомства, лейтенант попросив називати його просто Антоном, коли ми наодинці.

Звідси можете зробити висновок, що ми часто залишалися віч-на-віч і що наша взаємна симпатія поглиблювалася. Нас поєднала передусім музика. У коменданта був гарний тенор. Як і багато хто з обдарованих дилетантів, він співав твори Шуберта і Вольфа[195] миліше й задушевніше від професіональних співаків, крім, звичайно, видатних. Принаймні як на мене. Вперше відвідавши мене вдома, він зразу зауважив клавесин. І я зловмисно заграв гостеві «Ґольдберґ-варіації» Баха. Нема кращого засобу довести до сліз чулого німця. Не можу сказати, що Антона було важко підкорити. Він і так мало не соромився своєї ролі й був схильний впасти в захват від першого-ліпшого антинациста, аби той хоч чимсь на те заслужив. Коли я наступного разу прийшов до школи, комендант попросив мене акомпанувати на піаніно, яке він ще раніше наказав перенести зі шкільної актової зали до свого помешкання. І тут настала моя черга розчулитися. Не до сліз, звичайно. Але співав він чудово. А я завжди мав слабкість до Шуберта.

Передусім мене цікавило, чому Антон з його чудовою французькою служить не в окупованій частині Франції. Очевидно, «деякі співвітчизники» вважали, що він ставиться до всього французького не так, як годилося б німецькому воякові. Без сумніву, в офіцерській їдальні він надто часто виступав на захист ґалльської культури. Тому-то Антона й заслали сюди, в глушину. Я забув сказати, що 1940 року під час наступу він дістав кулю в колінну чашечку й через кульгавість не надавався до участи у воєнних діях. Він був німець, а не австрієць. Походив із багатої родини, перед війною рік учився в Сорбонні. Вирішив стати архітектором. Ба, всю науку перервала війна.

…Кончіс замовк, підкрутив ґнота, щоб було світліше, вийняв із папки великий аркуш і розгорнув його. Кілька ескізів — загальний вигляд, перспектива та проекції. Скло й бетон.

— Антон нещадно розкритикував цю віллу. Пообіцяв, що після війни повернеться і збудує мені нову. Згідно з щонайкращими засадами Баугауса[196]. Всі написи по-французькому, ні одного німецького слова. Внизу стояв підпис: Anton Klüber, le sept juin, l’an 4 de la Grande Folie