Маг - Джон Роберт Фаулз

брамі. Знову прийшов Антон. Сказав, що вже пізно. Надійшов наказ. Не можна нічого робити на свій розсуд. Мене належить негайно заарештувати. До ранку зібрати на майдані всіх сільських чоловіків, яким від чотирнадцяти до сімдесяти п’яти років. Вранці припливе Віммель зі своїми «круками-рабенами». Все це Антон повідомив мені у спальні. Міряв ногами кімнату вздовж і впоперек, мало не плакав, а я сидів на ліжку і вислуховував, як йому соромно бути німцем, як соромно за те, що взагалі народився. Він наклав би на себе руки, якби не обов’язок спробувати вмилостивити полковника. Довго тривала наша розмова. Він розповів про Віммеля таке, про що досі й словом не обмовлявся. Острів відрізаний від світу, й багато чого я почув уперше. Насамкінець Антон сказав, що ця війна дала йому тільки одну добру річ — нагоду познайомитися зі мною. Ми потиснули один одному руки.

А тоді ми вдвох рушили до школи. Там я провів ніч під вартою.

О дев’ятій мене привели в гавань, де вже зібралися жителі села — всі чоловіки й більшість жінок. Антонові підлеглі блокували всі виходи звідти. Зайво й казати, що партизанів ніхто не бачив. Люди впали в розпач. Вони нічого не могли вдіяти.

О десятій приплили на десантному судні «круки-рабени». Зразу ж впадала в око різниця між ними і австрійцями. Краща виправка, міцніша дисципліна, набагато надійніший захист від впливу людських почуттів. І різниця в роках — молодість. Я відчув, що їхня найжахітливіша риса — це юначий фанатизм.

За десять хвилин приводнився гідроплан. Пам’ятаю тінь його крил на біленьких будиночках. Як чорна коса. Поряд зі мною молодий рибалка зірвав криваво-червону квітку гібіскуса й приклав її до серця. Всі ми знали, що він хоче тим сказати.

Щойно ступивши на берег, Віммель наказав зігнати всіх чоловіків на мол. І вперше острів’яни запізнали своєю шкурою, що таке стусани й удари чужинських зайд. Жінок відтіснили в прилеглі вулиці та провулки. Віммель і Антон зайшли до таверни. Невдовзі туди покликали мене. Селяни хрестилися, коли два солдати вели мене попід руки, а тоді заштовхнули всередину. Віммель не встав, взагалі не привітався. Говорив зі мною, як з кимсь незнайомим. Навіть від англійської відмовився. Привіз із собою грека-перекладача, колабораціоніста. Антон загубив голову. Оторопілий від розвитку подій, він не знав, на котру й ступити.

Віммель подав свої умови. Чоловіки — за винятком вісімдесяти заручників — прочісують острів, ловлять партизанів і приводять до нього — разом із викраденою зброєю. Трьох бравих повстанців належить доправити тільки живими. Якщо ми впораємося за добу, то заручників зашлють до арбайттабору. Якщо не впораємося, то їх розстріляють.

— Якщо навіть ми й знайдемо партизанів, то як їх узяти живими в полон? Це ж озброєні, на все готові відчайдухи, — зауважив я.

Полковник глипнув на годинника й відповів по-німецькому:

— Одинадцята ранку. Маєте час до завтра, до дванадцятої дня.

Мені наказали переказати ці умови по-грецькому привселюдно, на набережній, що я й зробив. Натовп озвався гучними протестами, наріканнями, вимогами зброї й пропозиціями інших способів залагодити справу. На те полковник вистрелив із пістолета в повітря. Запанувала тиша. Принесли поіменний список, стали викликати чоловіків села. Кожен, почувши своє прізвище, ступав крок уперед, а Віммель сам визначав, хто стане заручником. Я зауважив, що він вибирає людей у силі віку, від двадцяти до сорока років. Мабуть, з огляду на здатність до роботи в таборі. Однак тепер я гадаю, що Віммель попросту відсіював на погибель найкращих — цвіт села. Коли набралося сімдесят дев’ять душ, він тицьнув пальцем у мене. Я став вісімдесятим заручником.

Нас, заручників, під конвоєм повели до школи. Там і ув’язнили, під посиленою вартою. Ввіпхнули до тісного класу без найпростіших і найпотрібніших вигод. Не було їжі та пиття — таж сторожували «круки-рабени». А найгірше — ми не знали, що діється на волі. Тільки згодом я довідався про події того дня.

Ті, що залишилися на волі, кинулися до своїх осель по багри, серпи, ножі й усе інше, чим можна бити, різати та колоти. Тоді зібралися на пагорбі за селом. Це були діди, що насилу волочили ноги, й підлітки-недоростки. Кілька жінок хотіло залучитись до облави, але «круки» грубо притримали їх. Щоб собою ґарантували повернення чоловіків.

Ці жалюгідні вояки суто по-грецькому вдарилися в суперечку. Зійшлися на одному плані дій, тоді перекинулися на другий. Нарешті хтось, узявши на себе роль лідера, визначив кожному певну вихідну позицію й район пошуків. Отож вирушили ці сто двадцять чоловіків. Ніхто з них і не гадав, що вже нема чого шукати. Та якби партизани й справді ховалися в лісі, то навряд чи вдалося б їх знайти, а тим більше — затримати. Забагато дерев, забагато скель, забагато розколин.

Усю ніч вони вичікували на пагорбах, розташувавшись непевним кордоном упоперек острова. Надіялися, що партизани спробують прорватися до села. А вранці — шукали, гарячково шукали. О десятій зібралися й стали роздумувати, чи не варто вдатися до відчайдушного нападу на острівний ґарнізон. Але розумні голови зметикували, що це призведе до набагато страшнішої трагедії. Два місяці тому в одному селі на півострові Мані окупанти винищили всіх чоловіків, жінок і дітей за значно меншу провину.

Ополудні вони спустилися в село. Йшли до гавані, несучи розп’яття та ікони. Віммель чекав їх. Речник, старий моряк, вдався до крайнього засобу — збрехав, що вони бачили втечу партизанів у човнику. Віммель усміхнувся, похитав головою й наказав ув’язнити цього діда — з цієї миті вісімдесят першого заручника. Проста справа. Німці вже самі впіймали партизанів. У селі. Але погляньмо на Віммеля.

…Кончіс знову плеснув у долоні.

— Ось він в Афінах. Хтось із руху Опору сфільмував Віммеля прихованою камерою, щоб усі ми закарбували в пам’яті цю парсуну.

Світло залило екран. Міська вулиця.