Маг - Джон Роберт Фаулз

— Я не кат, — відповів я.

Селяни загорланили до мене.

— Даю вам тридцять секунд на роздуми, — кинув полковник, глянувши на годинник.

Звичайно ж, у таких випадках ніхто не спроможеться на роздуми. З голови вивітрює здатність мислити. Не забувайте про це. Від тієї миті я керувався не здоровим глуздом. Я втратив його.

— Не маю вибору, — сказав я.

Він підійшов до солдата, що стояв скраю, зняв із його плеча автомат і демонстративно перевірив, чи він заряджений. Відтак простягнув мені цю зброю — обома руками. Ніби вручав нагороду. Підбадьорені заручники загомоніли й перехрестилися. І затихли. Полковник уважно спостерігав за мною. Майнула думка, що я міг би вистрелити в нього. Але тоді неминуче винищили б усіх жителів села.

Я рушив до чоловіків, прив’язаних до ґратчастої брами. Втямив, чому так задумав Віммель. Цей випадок докладно опишуть у колабораціоністських газетах. Ніхто ані словом не натякне, що я скоїв це з примусу. Зобразять мене греком, який втілює в життя німецьку теорію порядку. Засторога іншим старостам. Приклад для всіх заляканих греків. Але ці вісімдесят… Чи маю я право приректи їх на смерть?

Я зупинився за п’ятнадцять футів від партизанів. Надто близько, але мені дуже багато років не доводилося стріляти. Чомусь я ні разу не подивився їм у вічі. Водив поглядом по високому мурі з черепичним дашком, по зроблених без смаку декоративних урнах на стовпцях брами, по пір’ястих листках перцевого дерева, що росло за нею. Зрештою я не міг не глянути на смертників. Молодший скидався на мерця. Голова впала на груди. Кати щось зробили з його руками: всі пальці в крові. Але він жив. Було чути стогін і бурмотіння. Марення.

Старшому, ватажкові, розбили рот — кулаком або носаком чобота. Губи набрякли й побагровіли. Коли я звів дуло, він розтулив те, що залишилося від губ. Всі зуби вибито. Зів рота схожий на почорнілу вульву. Я так розпачливо прагнув, щоб усе це якнайскоріше закінчилося, що не міг зміркувати, звідки взялася така рана. Йому теж або ламали пальці, або рвали нігті. По всьому тілі опіки. Але німці допустилися фатальної помилки. Не видавили йому очей.

Не цілячись, я натиснув на гашетку. Не вистрелило. Тільки клацнуло. Знову натиснув. Знову клацнуло.

Я обернувся. Віммель і мої конвоїри стояли футів за тридцять від мене й спостерігали. Заручники раптом зняли галас. Гадали, що я не можу наважитися на екзекуцію. Відвернувшись до брами, я спробував ще раз. Знову невдало. Помахавши автоматом полковникові, я дав зрозуміти, що з цією зброєю не все гаразд. Від спеки я погано почувався. Мене млоїло. І годі було зомліти.

— Щось не так? — спитав він.

— Автомат не стріляє.

— Це шмайсер. Чудова річ.

— Я три рази пробував.

— Не стріляє, бо не заряджений. Цивільним особам суворо заборонено давати в руки бойову зброю.

Я видивився на нього, тоді на автомат. Досі нічого не розумів. Заручники мовчали.

— Як же мені їх убити? — безпорадно спитав я.

Він усміхнувся. Усмішка наче поріз шаблею. І сказав:

— Я чекаю.

І тоді я збагнув. Мені належало затовкти їх кольбою.

Багато чого я зрозумів. Справжню сутність Віммеля, його справжні засади. І усвідомив, що це безумець, а отже, ні в чому не винен, як і всі безумці, навіть найжорстокіші. Це витвір, на який цілком може спромогтися життя, якщо забагне здійснити таку виняткову можливість спотворити душу і плоть. Мабуть, саме тому Віммель здатен чинити невідпорний вплив, як божество пітьми. Саме тому й випромінює якийсь нелюдський чар. Отже, насправді провина за зло й звірство лежить на німцях, зовсім не шалених лейтенантах, капралах та рядових, що мовчки прислухаються до нашої розмови.

Я рушив до полковника. Конвоїри подумали, що я надумав напасти, й звели автомати. Щось сказавши їм, він стояв на місці. Я зупинився за якихось шість футів від Віммеля. Ми дивились один одному в очі.

— В ім’я європейської цивілізації благаю вас припинити це варварство.

— А я наказую вам виконати вирок, — відрізав полковник і, не відвівши очей, докинув: — Якщо відмовитеся виконати цей наказ, то вас самого стратять на місці.

Я поволікся по сухій землі до брами. Спинився перед смертниками. Хотів був пояснити ватажкові, який ще міг би мене зрозуміти, що в мене нема вибору, що я конче мушу скоїти страхітливий злочин. Але я забарився на мить, за яку встиг зблизька розгледіти, що сталося з цим покаліченим ротом. Його не просто розбили чоботом чи палицею, а випалили. Я згадав солдата із залізним прутом, згадав перевернутий електрокамін. Кати виламали зуби й розжареним прутом випекли язика до самого кореня. Оскаженіли від слова, яке він викрикував. За ці дивовижні п’ять секунд, найвагоміших у моєму житті, я зрозумів цього повстанця. Мабуть, краще, ніж він сам себе. Ватажок сам допоміг мені в цьому. Він насилу повернув голову до мене й мовив слово, яке вже не міг вимовити. То були вже не звуки, ці конвульсії горла, цей п’ятискладовий хрип. Поза всяким сумнівом, те саме слово, його останнє слово. Воно лунало в його очах, в його єстві, всьому до решти. Що сказав Ісус на хресті? «Чому Ти мене покинув?» А цей чоловік повторяв щось менш зворушливе, менш жалісне, навіть менш людське, зате набагато глибше. Він промовляв зі свого світу, чужого мені. У моєму