Маг - Джон Роберт Фаулз

англійського медика й письменника Томаса Брауна (1605–1682). ">[206] та Гарві[207]. Авжеж, а однак Джон Донн мав рацію: з її смертю я безповоротно втратив частину свого життя[208]. Кожна смерть обтяжує живих нестерпним почуттям провини. Кожна смерть егоїстична. Незгладимий її гріх, непозбувний її смуток. Браслет золотого волосся круг кістяного зап’ястка.

Я не молився за упокій душі Алісон, бо молитва нічим не допоможе. Я не оплакував ні її, ні себе, бо тільки екстраверти двічі оплакують одне й те саме. Я лише сидів у тиші ночі, переповненої безконечною ворожістю до людини, до вірности, до кохання, і просто пам’ятав, пам’ятав, пам’ятав цю дівчину.

Розділ 55

Десята ранку. Прокинувшись, я вискочив із ліжка. Побоюючись, що проспав, похапцем поголився. Десь внизу хтось стукав молотком й перемовлялися два голоси — чоловічий і жіночий, ніби Маріїн. Та коли я зійшов під колонаду, там не було ні душі. Під стіною стояли чотири дерев’яні скрині. Очевидно, у трьох із них запаковано картини. Я заглянув у концертну залу. Модільяні зник, як і мініатюри Родена та Джакометті. Я здогадався, що у двох інших скринях полотна Боннара, які висіли на другому поверсі. Побачивши наочні докази того, що театр ліквідують, я розгубив весь свій оптимізм і пройнявся лихим чуттям, що вчора Кончіс не кинув слів на вітер.

Марія принесла каву. Я тицьнув пальцем у скрині.

— Що сталося?

— Фігуме.

Тобто виїжджаємо.

— О киріос Конхіс?

— Та елті.

Тобто зараз прийде. Я дав їй спокій. Глитнув одну чашку кави, тоді другу. Повівав свіжий вітер. Ранок у стилі Дюфі[209], все позначено експресією, рухом, жвавими барвами. Я підійшов до краю майданчика. Яхта ожила, на палубі крутяться якісь люди, але щось не видно жінок. Я оглянувся. Під колонадою стояв Кончіс, ніби тільки чекав, поки я повернуся.

Він нап’ялив на себе геть недоречне вбрання, неначе на маскарад зібрався. Достеменний ділок із претензіями на інтелектуальність: чорний шкіряний портфель, синій літній костюм, кремова сорочка, краватка-метелик у горошок. В Афінах така одежина була б у сам раз, а на Фраксосі вона просто смішна. Та й непотрібна, бо ж за шість годин плавання знайдеться час переодягнутися. Втім, таки потрібна. Треба ж мені показати, що його вже кличе інший світ. Кончіс не усміхнувся, коли я підійшов до нього.

— Незадовго відпливаю. — Він глянув на годинника. Досі я ні разу не бачив на його руці такої штуки. — Завтра ось у таку пору мені треба бути в Парижі.

Вітер торохтів мерехтливим, як скло, торокуватим листям пальм. Останню частину годилося б зіграти в темпі престо.

— Квапитеся опустити завісу?

— У справдешньому спектаклі не буває завіси. Коли зійдуть зі сцени актори, він грає замість них.

Ми втупилися один в одного.

— А що з дівчатами?

— Вони супроводжуватимуть мене до Парижа.

Зачерпнувши повітря, я скорчив скептичну міну.

— Ви дуже наївні, — зауважив він.

— Це ж чому?

— Бо вважаєте, що багатії викидають цяцьки, коли ті набриднуть.

— Жулі і Джун не цяцьки. — Кончіс в’їдливо всміхнувся, а я сердито докинув: — Ніколи в таке не повірю.

— По-вашому, розум і добрий смак, вже не кажу про красу, не продаються. Глибоко помиляєтеся.

— Якщо помиляюся, то ви придбали напрочуд невірних наложниць.

Своїми наскоками я його тільки потішав.

— Зрозумієте, коли будете старші, що тілесна невірність не має значення. Я плачý за їхню зовнішність, їхнє товариство, їхнє вміння провадити розмову. Не за їхні тіла. В моїх літах із такими запитами легше.

— Ви справді сподіваєтеся, щоб я…

Кончіс перебив мене.

— Знаю, що ви думаєте. Що я замкнув їх у каюті. Силоміць. Ось такий висновок з усіх нісенітниць, якими вас тут годували, — похитав він головою. — Минулого тижня ми з вами не побачилися з дуже простої причини. Лілі потребувала часу, щоб вибрати одне з двох: або животіти з убогим і, як гадаю, бездарним учителем, або жити в значно багатшому й цікавішому світі.

— Якщо вона така, як ви кажете, то не треба було й думати.

Кончіс склав руки на грудях.

— Якщо це потішить ваше самолюбство, то скажу. Так, вона вагалася. Але кінець кінцем їй вистачило здорового глузду зміркувати, що довге, нудне й наскрізь передбачуване заміжжя — це дуже вже висока плата за вдоволення скороминущого статевого потягу.

Витримавши коротку паузу, я відставив чашку.

— Лілі? А цю другу ви, здається, Розою назвали?

— Так, я ж сказав вам це вчора ввечері.

Кинувши зневажливий погляд, я вийняв портмоне, відшукав листа з банку Барклі й тицьнув під ніс стариганові. Той, узявши аркушика, тільки ковзнув по