Маг - Джон Роберт Фаулз

надію. Може, Кончіс вигадав якусь нову побрехеньку, щоб сестри не рвалися на острів. Він міг звести на мене подібний наклеп, який звів на них. Мовляв, я в нього платний працівник і весь час обманюю Жулі… Конче треба побачитися з дівчатами, хоча б для того, щоб дізнатися, чи цього разу стариган сказав про них правду. Нізащо не повірю цьому брехунові, поки вони самі не підтвердять. Я вчепився спогадів про Жулі. Нічне море, незліченні хвилини її щирости. Заспокоював себе тим, що в нас дуже багато спільного: англійський характер, суспільна верства, університетська освіта. Щоб продатися, навіть Кончісові, спершу треба було б позбутися чуття гумору та вміння тверезо дивитися на світ і стати примітивом, який нічого не втратить, промінявши честь на розкіш, духовність на тілесні втіхи… Нема сенсу.

Втім, хоч як уперто я протиставляв свій наївний англійський скептицизм прогнилій європейській продажності, а все ж не втямив, чому такі чарівливі дівчата запросто обходяться без залицяльників, чому вбралися в паранджу на догоду Кончісу, чому стариганові вдається впливати на особистість Жулі й туманити голову своїм багатством. Еге ж, видно, що дівчата призвичаїлися до життя в розкошах, хоч переді мною й стараються приховати цю звичку. Не збагну цього, піддаюся.

Я почув, що Гермес вийшов на бічну колонаду дверима з калатайлом у формі дельфіна, якими тут дуже рідко користувалися, й зашкряботів ключем. Що раніше візьмуся до справи, то краще. Зіскочивши на жорству, я рушив до брами.

— Киріосе, обід! — різким голосом гукнув погонич.

Відмахнувшись, я простував далі: ти теж іди к чортовій матері зі своїм обідом. Біля хати стояв на прив’язі його осел, нав’ючений притороченими мішками. Впавши в безглузду паніку від того, що не вдасться до йоти виконати Кончісові розпорядження, Гермес побіг до свого осла. А я йшов собі, хоч і зауважив краєм ока, що погонич на бігу вхопив якусь штуковину, яка стояла в тіні біля дверей. За мною заскрипіли на жорстві прудкі кроки. Я обернувся, щоб спекатися цього набриди. І враз спинився. Рука завмерла в жесті.

Він простяг мені очеретяного кошика. Того самого, що носила Жулі в неділю, коли ми довго були наодинці. Я помалу підвів очі на Гермеса. Прохальним рухом він виставив кошичка ще ближче до мене. І сказав рідною мовою: «Мусите це взяти». Вперше за час нашого знайомства на його обличчі майнуло щось схоже на усмішку.

Трохи повагавшись, я впустив торбу, взяв кошичка й заглянув усередину. Два яблука, два апельсини, два обгорнуті білим папером і акуратно перев’язані пакуночки. Поміж цим добром стирчала покрита золотою фольгою шийка пляшки шампанського. Відсунувши вбік один із пакуночків, я глянув на етикетку. «Крюґ». По-дитячому ошелешений, я витріщився на Гермеса. Той мовив одне-єдине слово.

— Перімені.

Вона чекає.

І кивком показав на скелю, що на схід від пляжу.

Я кинув оком, сподіваючись побачити знайому постать. На тлі тиші диркотіла моторка, повертаючись від яхти. Гермес тицьнув пальцем у скелю й повторив те саме слово. А мені дзвеніли у вухах інші слова.

«Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх».

Задля пристойности, про Гермесове око, я спромігся статечно дійти аж до самого яру. А далі не втримався — збіг сходинками додолу й одним махом вибрався на той бік.

Залитий сонячним промінням Посейдон цього разу видався не дуже величним. До його простягненої руки підвішено картку, що тріпотіла під вітром, неначе випраний носовичок, забутий на шнурку. Зображена на картці рука показувала, куди йти, — до скелі. І я подався туди — навпростець лісом, крізь хащі.

Розділ 56

Крізь рідколісся я майже зразу ж побачив Жулі. У світло-блакитних штанах і темно-синій блузці, у рожевій панамі, вона стояла на краю скелі й дивилася на мене. Я помахав рукою, Жулі відповіла тим самим, а тоді, на мій подив, не кинулася назустріч, а крутнулася, ступила кільканадцять кроків і зникла за гребенем. Мені, втішеному та окриленому, навіть на гадку не спало, що вона тим часом могла подати умовний сигнал на яхту. Мовляв, усе йде за планом. Я кинувся бігти. Не минуло й двадцяти п’яти секунд, а я вже примчав до місця, де вона стояла… Що ж, тепер стояв і дивом дивувався. Ярдів двадцять крутосхил ішов донизу, а далі починався обрив. Нема де сховатись у цих кількох латках чагарника заввишки з фут, серед цього розсипу дрібних валунів та уламків, а однак Жулі як у воду канула. Ще й у такій одежині, що зразу впадає в око… Випустивши з рук кошичка й торбу, я пройшовся гребенем крутосхилу. Обстежив усю місцину — безуспішно. Тут ані брил, ані розколин. У кількох місцях я спустився крутосхилом до краю прірви. Ні, зійти до самого низу зміг би тільки вправний альпініст, та й то потребував би страховки.

Всупереч усім законам фізики, Жулі розчинилась у повітрі. Я задивився на яхту. Там витягають на борт моторку, на палубі з десять осіб — матроси та пасажири. Подовгастий корпус уже рухається, помалу пливе майже назустріч мені. А я стою, неначе виставлений на посміх.

Раптом ззаду хтось театрально кашлянув. Я рвучко крутнувся — і завмер від подиву. Посеред схилу, за якихось п’ятнадцять ярдів від мене, із скелі стирчали голова і плечі Жулі.

Вона спиралася ліктями на кам’яну площину, а позаду неї зловісним, гротескним німбом чорнів круг із нерівними краями. Але на її обличчі не було нічого зловісного. Тільки пустотлива мінка.

— Ти щось загубив? Може, допомогти тобі шукати?

— Ісусе Христе!

Злізши вгору, я спинився за шість футів від місця, звідки вона усміхалася до мене. Помітно засмагла — майже так само, як її сестра. Круг за її головою