Маг - Джон Роберт Фаулз

— Я хочу подивитися, де ви мешкали.

— Потім. Спершу щось кинемо на зуб.

Ми повернулися на місце, де я залишив кошика, й розташувалися під сосною. Жулі розгорнула пакуночки з канапками, я відкупорив шампанське. Пляшка нагрілася, й трохи напою пролилося на землю. Ми цокнулися, випили, поцілувалися й узялися до їди. Жулі хотіла знати все, що сталося попереднього дня, і я розповів. Вона дізналася також про нічні маневри, про сфальшованого листа, в якому написано, що я захворів…

— Ти дістав мого справжнього листа із Сифносу?

— Так.

— Правду кажучи, ми запідозрили, що лист від тебе — це ще одне крутійство. Але Моріс був такий милий з нами, хоч до серця прикладай. Відтоді, коли Джун і я зноровилися й з’ясовували з ним стосунки.

Я спитав, що вони робили на Криті й під час плавання. Жулі скривилася.

— Засмагали й нудьгували.

— Ніяк не втямлю, навіщо він зволікав.

Жулі зам’ялася.

— У минулі вихідні Моріс спробував намовити нас… знаєш… щоб звабити тебе на Джун. Гадаю, він ще не відмовився від цієї ідеї.

— Глянь-но. — Сягнувши по торбу, я вийняв звідти конверта з грішми. Назвав суму й сказав, що хотів би її повернути Кончісу. Жулі зразу ж заперечила.

— Ні. Мусиш прийняти. Ти заробив, а в нього кури грошей не клюють, — усміхнулася вона. — Та й незадовго тобі доведеться годувати мене. Я ж втратила роботу.

— Чи не пробував він спокусити вас грішми?

— Пробував. Або живемо втрьох у сільській хаті, або остаточна виплата за контрактом і кінець співпраці.

— Трохи прикро для Джун.

— Їй не дали голосу, — пирхнула Жулі.

— Дуже мені до вподоби твоя панама.

Знявши цю м’яку дитячу панаму з вузькими крисами, Жулі наївно приглядалася до неї, ніби ніколи не чула компліментів. Я нахилився до Жулі, поцілував у щоку, обняв за плечі й пригорнув. Яхта вже відійшла на дві чи три милі й зникала за східним кінцем Фраксосу.

— А як з отією великою загадкою? Ви з Джун ще не знайшли ключів?

— Ой, ти не уявляєш. Недавно ми мало не на колінах просили його сказати все, як є. Але на таке пояснення теж виставлено умову та ціну. Або далі триватиме маячня, або ми ніколи не дізнаємося, навіщо вона.

— Багато чого я б віддав, аби довідатися, що тут діялося минулого літа. І позаминулого.

— Вони тобі написали?

— Ані слова, — відповів я й докинув: — Мушу тобі зізнатися в дечому.

Розповівши про свої запити, я простяг їй листа — відповідь від лондонського банку.

— Дуже негарно, Ніколасе, — прикусила губу Жулі. — Щоб нам та не повірити! Так само негарно вчинила й Джун, коли зателефонувала до Британської ради в Афінах. Хотіла з’ясувати, чи ти справді вчитель Ніколас Ерфе. — Я усміхнувся. — Ми побилися з нею об заклад, і я виграла десять шилінґів.

— І це все, чого я вартий?

— Не ти, а вона.

Я подивився на схід. Яхта зникла з очей, море спорожніло, лагідний вітерець пробирався крізь крони сосон й ворушив пасма волосся Жулі. Вона примостилася навпроти мене. Я сидів, спершись на стовбур. Почувався розсипом вогнів феєрверку, шумуванням п’янкого шампанського. Повернув до себе її обличчя, й ми злилися в поцілунку. Не перериваючи його, лягли поруч у помережаній сонячними зайчиками тіні. Я жадав цю дівчину, але не так непогамовно, як було раніше; у нас попереду довге літо. Поки що досить долоні між плечима й блузкою, досить язика між її вуст. Жулі лягла на мене, трохи навскіс, і притулилася губами до щоки. Ми мовчали.

— Ти скучила за мною? — шепнув я.

— Не скажу, бо носа задереш.

— Я б хотів ось так лежати всі ночі, все життя.

— А я ні. Не дуже комфортно.

— Сприймай мене не так дослівно. — Я обняв її міцніше. — Скажи, що зможеш. Сьогодні вночі.

Жулі ковзнула пальцями по моїй сорочці.

— Чи приємно тобі було з нею в постелі? З тою австралійською подружкою?

На мить я похолов. Лежав, задивившись у небо за сосновим гіллям, ладен розповісти… та ні, з цим краще перегодити.

— Колись розповім тобі все про неї.

Вона ласкаво вщипнула мене.

— А я гадала, що ти вже все про неї розповів.

— Чому тоді питаєш?

— Тому.

— Тому що?

— Бо я, мабуть, не така… ти знаєш.

Я поцілував її в маківку.

— Ти вже довела, що набагато вправніша, ніж вона.

Жулі помовчала, ніби не цілком певна того.

— Я ще ні з ким не кохалася по-справжньому.

— Це не вада.