Маг - Джон Роберт Фаулз

Я розглянувся навколо. Хоч нікого й не побачив, та відчував на собі чийсь погляд. Сухостій на осонні, чагарник у завмерлій тіні.

Знову на мене нахлинуло моторошне й таємниче. Ці дерева й сонце — тонка сіть дійсности. Я безконечно далеко від рідного дому. Не виміряти на мапі відстаней, що сягають углиб.

У сонячному промінні, на стежці між деревами — всюди під оболонкою залягає пітьма.

Хоч там чим вона є, та немає в неї назви.

Череп і його дружинонька хилиталися в подувах бризу. Швидким кроком я рушив геть від цієї пари, поєднаної незбагненним порозумінням.

Мене обплутували й пришпилювали до землі здогади, як ліліпутські шворки Гуллівера. Я знав одне-єдине — без Жулі мені болить душа, без неї я шалію, на ній зійшовся клином увесь світ. До школи я йшов, палаючи помстою, як ватажок з ісландських саґ, і всупереч усьому леліяв марну надію, що там уже чекає мене Жулі. Ба, розчахнув двері навстіж — відкрилася моя порожня кімната. Кортіло піти до Деметріадеса, витрясти з нього всю правду й силоміць повести на розмову з учителем хімії. Я вже був вирішив податися до Афін, зняв валізу з шафи, та передумав — головно, мабуть, через те, що до кінця шкільного року залишилося два тижні. Час, за який можна досхочу познущатися з нас двох… тобто з мене.

Кінець кінцем я вибрався до села, до хати біля церкви. Брама відчинена, брукована доріжка через сад цитринових і апельсинових дерев привела до вхідних дверей. Невеликий, зате вишуканий будиночок: портик із пілястрами й оздобні фронтони над вікнами. Побілений фасад у тіні видавався ніжно-блакитним на тлі трохи густішої блакиті підвечірнього неба.

Йдучи поміж темних прохолодних стін цитрусового саду, я зауважив, що на порозі дверей стоїть Гермес. Він кинув погляд поза мене, ніби здивувався, що я прийшов один.

— Чи вдома панночка? — спитав я по-грецьки. Витріщившись на мене, погонич помалу розвів руками. Знетерпеливившись, я повів далі: — А ще одна панночка, її сестра?

Гермес сіпнув головою вгору-вниз. Ні.

— Де вона?

— Сіла на яхту. Після обіду.

— Звідки знаєте? Вас же тут не було.

— Жінка сказала.

— Вони відплили разом з паном Конхісом? До Афін?

— Так.

Зникнувши нам з очей, яхта цілком могла пристати в одній із сільських гаваней. Тоді Джун, напевно, добровільно сіла на яхту, коли почула, що ми з Жулі вже на борту. Все це, мабуть, задумано наперед. Зміривши оком Гермеса, я відсунув його вбік і ввійшов до оселі.

Просторий передпокій, прохолодний і порожній. На одній стіні — гарний турецький килим, на другій — якийсь незрозумілий герб, подібний до таблиці на надгробку англійського аристократа. За відчиненими дверима кімнати видніли скрині з вивезеними Кончісовими картинами. На порозі стояв хлопчик — один із Гермесових дітей. Батько щось сказав синові, і той, поважно окинувши мене карими очима, вийшов надвір.

— Що ви хочете? — спитав з-за моєї спини Гермес.

— Де кімнати дівчат?

Він завагався, але тицьнув пальцем угору. Здавалося, геть спантеличився. Я швидко зійшов на другий поверх. Сходи вивели на коридор, який ішов від крила до крила будинку. Я обернувся до Гермеса, що йшов за мною. Він знову завагався й знову тицьнув пальцем. Двері праворуч. Я опинився в кімнаті, обставленій типово, по-тутешньому. Гладенька дощана підлога, постіль із витканим на кроснах ліжником, комод і вигадлива скриня-касоне. На стінах висять кілька доволі приємних оку акварелей. Ці старанно виконані, стилізовані зображення сільських будинків нагадували частину архітектурного проекту, виконану в перспективі. Хоч на них не було підпису, та я здогадався, що ще раз дивлюся на Антонову роботу. Віконниці на три чверті прикрили вікно, що виходить на захід. На довгому підвіконні стояв запітнілий канаті — глек із поруватої глини. Таку посудину греки ставлять на протязі, щоб охолодити воду й освіжити повітря в кімнаті. На касоне помістили блакитно-білу вазочку з квітами — жасмином і олив’янкою. Проста, мила, привітна обстава.

Я відчинив одну віконницю, щоб було світліше. Гермес стояв на порозі, нерішуче дивлячись на мене. Знову спитав, чого мені треба. Зауваживши, що він так і не поцікавився, куди поділася Жулі, я пропустив запитання повз вуха. Хотілося, щоб він спробував виштовхати мене з кімнати. Була потреба розрядитися фізично. Але погонич ані не рушив з місця, тож довелося виливати злість на комод. В одній шухлядці був набір туалетних та косметичних знадоб, у решті — одяг. Давши спокій цій меблині, я розглянувся по кімнаті. Один куток затулювала штора. Різко відсунувши її, я побачив підвішені сукні, спідниці й літній плащ. Ось рожева сукенка, в якій була Жулі тої неділі, коли я «дізнався всю правду», тобто те, що призначено видаватися правдою. На підлозі стояли туфлі й валізка. Я вхопив цю валізку, кинув на ліжко й спробував її відчинити. Вдалося, не замкнена.

І знову одяг: кілька вовняних джемперів, важка твідова спідниця — зовсім зайві речі на Фраксосі влітку; дві сумки з довгими пасками, виготовлені в Греції, новесенькі, досі з етикетками, очевидно куплені комусь на подарунок. Під цим манаттям лежало кілька книжок. Виданий перед війною путівник по Греції, у ньому вкладено кілька листівок із зображеннями античних пам’яток. На звороті нічого не написано. Роман Ґрема Ґріна. Американське кишенькове видання про чародійство. Закладкою правив конверт. Я витрусив із нього карточку з надрукованим текстом. Запрошення на урочистість закінчення навчального року, яка відбулася тиждень тому в лондонській школі, де працювала Жулі, з її слів. Майже місяць тому цього листа переадресовано до «Бурані» із Серн-Аббаса в Дорсеті, де мешкала мати сестер. І, нарешті,