Маг - Джон Роберт Фаулз
— «Завітай до мене в гості», — каже мушці…[212]
В саме око влучила. На острові справді водилися павучки, що влаштовували невеличкі пастки на узбережжі; я не раз спостерігав, як хлопчики виманюють цих хитрунів із домівок. Був на Фраксосі й павучище. Раптом Жулі змінилась на обличчі.
— Ой, бідолашненький ти мій! Що сталося з рукою?
— Хіба він не сказав тобі про цю ранку?
Вона заперечливо покрутила головою. Стурбувалася.
— Не переймайся, це дрібниця. Вже зажило, — заспокійливо сказав я.
— Жахливе видовище.
Жулі вибралася назовні. Ми не кинулись одне до одного. Трохи перегодивши, вона взяла мою обдерту руку, придивилася до неї й співчутливо заглянула мені в очі. Я усміхнувся.
— Дріб’язок… Знала б ти, який танець-увиванець влаштував мені Кончіс останнього дня.
— Я так і гадала, що він щось встругне. — Жулі знову кинула оком на мою руку. — З тобою все гаразд?
— Підожди. Дай отямитися. — Я кивнув на діру. — Що це за чортівня?
— Німці видовбали. Під час війни.
— О Господи. Я міг би й сам здогадатися.
Спостережний пункт… Кончіс замаскував вхід і затулив оглядові шпари. Я заглянув усередину труби. У напівтемряві було видно драбинку, масивні противаги на кінцях тросиків і бетонну підлогу.
Жулі підштовхнула віко, й воно м’яко опустилося врівень з поверхнею скелі. Камінці, якими його інкрустовано, допасувалися до оточення, як фраґменти головоломки-складанки. Нізащо не здогадаєшся, що тут криївка. Хіба що, наступивши на цю інкрустацію, зауважиш, що камінці чомусь прикипіли до скелі. Якщо наступиш. Але потайний хід влаштовано на підвищенні, яке люди воліють обходити.
— Не можу повірити в те, що діється, — сказав я.
— Ти ж, мабуть, не вважаєш, що я… — урвала на півслові Жулі.
— Не далі, як півгодини тому, Кончіс сказав, що ти його коханка. І що ми з тобою ніколи не побачимося.
— Коханка?!
— Так. І Джун теж.
Настала її черга на несподіванку. Жулі подивилася на мене, як на провокатора, й сердито пирхнула.
— І ти йому повірив! — Уперше за весь час вона заговорила начебто всерйоз. — Якщо повіриш хоч на крихту, то не хочу тебе й знати.
Я зразу ж обняв її, наші вуста зустрілися. Короткий, зате цілком переконливий поцілунок. Вона м’яко відвела голову.
— Здається, нас спостерігають.
Я кинув оком на яхту й відпустив стан Жулі, але й далі тримав її за руки.
— Де Джун?
— Вгадай.
— Мені не до загадок.
— Я сьогодні відміряла шмат дороги. Непогана прогулянка.
— Від села? Від Гермесової хати?
— Ми туди ще в п’ятницю перебралися. Так близько до тебе… Годі було витримати.
— Отже, Моріс…
— Поселив нас у тій хаті аж до осени, — широко усміхнулася Жулі. — Знаю, як ти почувався. Я теж щипала себе, щоб переконатися, чи це не сон.
— Боже праведний. А що з його планами?
— Моріс відклав їх на потім. Якось увечері несподівано сказав, що на цю справу нема часу. Говорив щось про наступне літо, але… — Жулі пересмикнула плечима. — Це ціна, яку треба заплатити за наше щастя.
Я ловив погляд Жулі.
— Ти й досі хочеш залишитися?
Вона кивнула.
— Якщо ти вважаєш, що ми витримаємо одне з одним в буденному житті. Без захопливих пригод.
— Не доберу слів на таку дурну мову.
— Як бачу, триматимешся мене, — розпромінилася Жулі.
Озвалася сирена. Тримаючись за руки, ми обернулися до яхти, що плила навпроти нас, ярдів за триста від берега. Жулі помахала рукою. Трохи повагавшись, я зробив те саме. На палубі манячили Кончіс і Джо, між ними чорна постать Марії. Вони теж нам помахали. Кончіс щось гукнув матросові на носі судна. Потягнувся димок, бухнув постріл, у небо злетіло щось маленьке й чорне. Долетівши до найвищої точки, воно розірвалося. На лазурному небі замерехтів зоряний дощ. Ще раз. І ще раз. Феєрверк на честь закриття сезону. Довге виття сирени, зведені руки. Жулі слала поцілунки здаля, я махав рукою. Довгий білий корпус віддалявся від берега.
— Він справді сказав, що я його утриманка?
Я дослівно передав Кончісові слова. Жулі задивилась услід яхті.
— Ото ще нахаба.
— Я здогадався, що це брехня. По його незворушній пиці картяра.
— Заробить від мене ляпаса по цій
