Маг - Джон Роберт Фаулз

— І що б це мало означати?

Легкий рух плечима: попросту так сталося.

— Ви в цьому впевнені? — спитав я.

— Мабуть, — м’яко шепнув він.

Проминувши нас, матроси підійшли до скринь. З-за рогу з’явився Гермес з валізами. Він прямував до стежки на пляж, кілька кроків за ним дріботіла мадам Катрін у всій своїй красі. Джо відірвався від колони, ступив крок-два до мене й простягнув пачку американських сигарет. Повагавшись, я взяв одну й нахилився над пломінцем поданого сірника.

— Вона просила передати вам пробачення, — ледь чутно мовив Джо. Звівши голову від пломінця, я глянув йому в обличчя. — Не заливаю. Справді просила. Окей?

Я й далі дивився на нього. Джо знову блимнув окулярами на двері. Видно, не хотів, щоб нас застали за балачкою.

— Приятелю, у вас нікчемна пара проти фул-гауса[211]. Ніяких шансів. Розумієте?

Чомусь ці слова, наперекір самому собі, я взяв до уваги ближче, ніж усі стариганові доводи. Кортіло передати Жулі через Джо якусь гірку й їдку репліку, та я не встиг добрати потрібних слів. У дверях постав Кончіс із валізочкою в руці й сказав щось по-грецьки одному з матросів. Джо торкнувся мого плеча відрухом прихованого співчуття й рушив до Кончіса, щоб узяти валізку. Проходячи повз мене, скривився.

— Знаєте жарт про тягар білих людей? Вони накладають, а ми носимо.

Недбало махнувши рукою на прощання, він потягся вслід за Гермесом і мадам Катрін. Матроси понесли скрині, й ми з Кончісом знову залишилися віч-на-віч. Він розвів руки — без усмішки, зате з насмішкою. Мовляв, краще буде, якщо мені повіриш.

— Ви не дали мені останнього слова, — обізвався я.

— Не варто клеїти дурня. У цій країні правлять гроші.

— І, як виявилося, садизм.

Старий зміряв мене оком.

— Зараз прийде Гермес, щоб усе тут позамикати. — Я промовчав. — Ви проґавили нагоду. Раджу вам поміркувати, через яку рису вашого характеру так сталося.

— Йдіть ви к чортовій матері.

Кончіс не відповів, тільки втупився мені в очі, ніби хотів гіпнозом змусити забрати ці слова назад.

— Я сказав те, що мав на думці, — додав я.

За якусь мить він повагом похитав головою.

— Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх.

Відтак, знаючи наперед, що я не подам руки, Кончіс пройшов повз мене. Але біля сходів зупинився й озирнувся.

— Мало не забув. Мій садизм не поширюється на ваш шлунок. Гермес дасть вам запакований обід. Уже готовий.

Влучна відповідь спала мені на гадку, коли стариган дійшов до середини жорствяного майданчика.

— Канапки з ціанистим калієм?! — гукнув я навздогін.

Він ані вухом не повів. Мене так і поривало кинутися за ним, схопити за руку, затримати силоміць, а водночас стримувала думка про своє безсилля.

Гермес з’явився, йдучи йому назустріч із пляжу. На причалі заторохтіла моторка, готова доправити людей на яхту. Перекинувшись кількома словами з Кончісом і потиснувши йому руку, погонич попрямував до вілли. Стариган зник з очей. Дійшовши до сходів, Гермес спинився, кинув на мене понурий погляд і помахав в’язкою ключів.

— Дівчата… на яхті? — спитав я по-грецькому.

Він закопилив губу. Не знаю.

— Чи бачили ви їх сьогодні?

Гермес задер голову. Ні.

Гидливо відвернувшись, я ввійшов усередину й піднявся на другий поверх. Погонич невідступно супроводжував мене. Відчепився тільки біля дверей моєї кімнати й заходився замикати всі вікна та віконниці… Зрештою, я цього й не помітив, бо в кімнаті виявив, що мені залишили прощальний подарунок. На подушці лежав конверт, набитий грецькими банкнотами. Я порахував. Двадцять мільйонів драхм. З уваги на тодішню стрімку інфляцію це становило двісті фунтів з добрячим гаком — більш ніж третину мого річного заробітку. Ось чому старий перед самим відходом зайшов нагору. Я кипів гнівом. Цією подачкою він прозоро натякнув, що й мене можна купити. Останнє з черги приниження. А однак це таки велика сума. Майнула думка про те, щоб побігти до причалу й жбурнути ці гроші йому в лице. Ще є час, моторку розвантажать і повернуться за рештою людей та речей. Хороша думка, та не дочекалася здійснення. Почувши Гермесові кроки, я квапливо ввіпхнув купюри в торбу. Він стояв на порозі й стежив, як я пакую решту своїх пожитків. Провів мене вниз, ніби йому наказали пильнувати за кожним моїм рухом.

Останній погляд на концертну залу, на забитий у стіні гвіздок, на прямокутну пляму — слід по картині Модільяні. За хвилину-дві я стояв під колонадою, слухаючи, як Гермес замикає цю залу зсередини. Долинув гуркіт моторки, що наближалася до берега. Мені й далі кортіло спуститися до причалу й… ет, досить уже цих символічних жестів, краще взятися до чогось путнього. Можна спробувати заморочити голову сільському сержантові поліції, щоб допустив мене до радіостанції на посту берегової охорони. Мені вже байдуже, що зроблю з себе дурня. Я плекав останню