Маг - Джон Роберт Фаулз

— Фальшивка. Прикро.

Я вихопив листа з його руки.

— Пане Кончісе, мені треба побачитися з дівчатами. Я ж знаю історію про те, як ви їх сюди заманили. Напевно, поліція цим зацікавиться.

— Аякже. Неодмінно зацікавиться, але аж в Афінах. Дівчата ж у столиці. Зразу виставлять вас на посміховище з отим звинуваченням.

— Не вірю вам. Вони на яхті.

— Можете хоч зараз зійти на борт, раз ви вже так наполягаєте. Шукайте, де тільки захочете. Випитуйте матросів. А перед відплиттям висадимо вас на берег.

Стариган міг, звичайно, блефувати. Втім, у мене було стійке враження, що це не блеф. Зрештою, вже якби він і мав садити сестер під замок, то не ризикував би це зробити в такому очевидному місці, як яхта.

— Гаразд. Охоче повірю, що ви придумали щось хитріше. Як тільки повернуся до села, зразу ж повідомлю британське посольство про всю цю справу.

— Не думаю, що там тішитимуться. Коли дізнаються, що їхніми повноваженнями хоче позловживати якийсь закоханий невдаха. — Кончіс швидко повів далі, немовби йому самому було прикро за цю приховану погрозу: — Годі з тим. Двоє з моїх акторів хочуть з вами попрощатися.

Він підійшов до рогу вілли.

— Катрін!

Прокартавивши це ім’я на французький манір, обернувся до мене.

— Марія, звичайно ж, не просто собі грецька селянка.

Я не дав заговорити собі зуби. Знову пішов у наступ.

— Хай там як, але Жулі… навіть якщо повірити вашим словам про неї… принаймні набралася б сміливости сказати мені все це у вічі.

— Такі сцени належать до старої драми. Не до нової.

— Драма ні при чому, коли йдеться про те, хто така Жулі.

— Може, колись ви з нею зустрінетеся. Зможете тоді вдовольнити свої мазохістські забаганки.

Від гиркання нас врятувала поява Марії. Та сама зморшкувата бабуся, але в добре пошитому чорному костюмі, ще й із позолоченою ґранатовою брошкою на лацкані. Панчохи, туфлі на невисоких закаблуках, трохи пудри та рум’ян, губна помада… типова заможна шістдесятилітня матрона, яких чимало на центральних вулицях Афін. Вона стояла, злегка усміхаючись. Театральний ефект — вихід актриси-трансформаторки. Кончіс іронічно приглядався до мене.

— Це мадам Катрін Атанасуліс, що спеціалізується на ролях селянок. Не раз і не два допомагала мені.

На його ввічливий жест рукою старенька підійшла до нас. Ніяково розвела руками, ніби жалкуючи, що так спритно й безсоромно мене обманювала. Я кинув на неї холодним оком. Не дочекається від мене компліментів. Катрін простягла руку. Я знехтував. За якусь мить вона глузливо кивнула.

— Les valises? — спитав Кончіс.

— Tout est prêt. — Стара не зводила с мене очей. — Eh bien, monsieur. Adieu[210].

Вона відійшла так само спокійно, з гідністю, як і прийшла. Я помалу впадав у щось подібне до відчаю й отупіння нараз. Відчував, що Кончіс бреше й не дає мені часу розібратися в цій брехні — дуже докладній, поданій з безліччю правдоподібних подробиць. Ось і зараз, не давши мені оговтатися, він кинув оком понад жорствяним майданчиком.

— Чудово. Ось і Джо. Його появу ми називаємо дезінтоксикацією.

Стежкою від пляжу йшов негр в елеґантному брунатному костюмі, в рожевій сорочці з краваткою, в темних окулярах. Побачивши нас, він невимушено махнув рукою й звернув до нас через майданчик. Усміхнувся Кончісові, а мені вділив насмішкувату побіжну гримаску.

— Це Джо Гаррісон.

— Привіт.

Я не відповів.

Скоса зиркнувши на Кончіса, він простягнув мені руку.

— Вибачай, друже. Я тільки виконав те, що наказав бос.

Цей здоровило не з Вест-Індії, а зі Штатів. Йому я теж не подав руки.

— Ви це виконали з натхненням.

— Ще б пак. Ми, нігери, найближчі родичі мавп. Отож обзивайте нас євнухами, ми ж не можемо знати такого слова.

Джо сказав це легким тоном, ніби ця образа вже не мала значення.

— Я не хотів вас образити.

— Окей.

Ми насторожено подивились один на одного, й американець відвернувся до Кончіса.

— Зараз заберуть речі.

— Маю ще щось нагорі, — відповів Кончіс.

Я і Джо залишились удвох. На стежці з’явилося п’ять матросів у синіх безрукавках і білих шортах. Типові греки, крім одного блондина, що скидався на скандинава чи німця.

Дівчата майже нічого не говорили про склад екіпажу. «Грецькі матроси», ото й усе. Я знову відчув укол ревнощів, ще дошкульніше кольнула непевність. Таке враження, що мене позбулися, наче якогось непотребу… й пошили в дурні. Всі вони знали, який з мене дурень. Я свердлив очима Джо, що лінькувато сперся на колону. Невелика на нього надія, але вона ж, як-не-як, остання.

— Де дівчата?

Темні окуляри знехотя досліджували мою зовнішність.

— В Афінах.

Окуляри блимнули