Маг - Джон Роберт Фаулз

письмовий стіл, перш ніж піти стрілятися. Він не запечатав конверта — очевидно, для того, щоб прочитали і підлеглі, і ті шишки з верховного командування. Три копії зникли без сліду. Мабуть, він надіслав їх родичам чи друзям у Німеччині. Таку кореспонденцію навряд чи пропустила б військова цензура. Ми ніколи цього не з’ясуємо. А останній примірник знайшовся після війни. Його надіслали в редакцію однієї афінської газети, ще й додали трохи грошей. Як милостиню. Віденський штемпель. Очевидно, Антон віддав той примірник комусь із солдатів.

— Надрукували?

— Так. Окремі уривки.

— Антона поховали на острові?

— Ні. На цвинтарі в його рідних краях, неподалік Лейпциґа.

Ага, знайдені на водорозділі сигарети теж були з цього міста.

— То селяни так і не довідалися, що ви мали можливість вибрати?

— Рапорт опубліковано. Хтось повірив у написане, хтось — ні. Звичайно, я подбав, щоб безпорадні родичі розстріляних не бідували.

— Чи дізналися ви що-небудь про цих страчених повстанців?

— Ми знаємо імена двоюрідного брата і його товариша. На сільському кладовищі їм поставили пам’ятник. А ватажок… Я з’ясував, що він за один. Перед війною шість років сидів у в’язниці. Першого разу за вбивство — crime passionnel[204]. Два чи три рази — за зґвалтування і крадіжки. На Криті подейкували, що він замішаний і в інших убивствах, щонайменше в чотирьох, одне з яких скоєно з особливою жорстокістю. Відколи німці окупували Грецію, він пішов у підпілля й коїв хоч безглузді та дикі, зате героїчні дурниці на півдні Пелопоннесу. Все вказує на те, що цей відчайдух не належав до жодної з організацій руху Опору. Просто волочився, грабував і вбивав, причому не тільки німців, але й греків. Два такі випадки підтверджено. Ми розшукали його кількох супутників. Одні призналися, що боялися ватажка, другі відкрито вихваляли його відвагу, але тільки її. Я натрапив на старого манійського селянина. Він не раз давав притулок ватажкові, а мені сказав таке: «Какургос, ма еллінас». «Хоч негідник, зате грек». Я вважаю ці слова епітафією.

Між нами зависла тиша.

— Ці роки, мабуть, надвередили вашу життєву філософію, в основі якої була усмішка.

— Навпаки. На досвіді воєнного часу я збагнув, що таке гумор. Це вияв свободи. Де усмішка, там свобода. Без усмішки може обійтися тільки той світ, у якому геть усе визначено й вирішено наперед. Кінець кінцем допіру ставши жертвою, ти перестаєш бути предметом засадничої насмішки буття, яка дає себе знати в усвідомленні істини: безперестанку ухиляючись, ти ухиляєшся на той світ. Хто втратив свободу, той не існує. Ось що доводиться осягти переважній більшості нашого поріддя. Завжди доводитиметься. — Кончіс глянув на папку. — Наостанок покажу вам Антонів рапорт.

На титульній сторінці тонкого зшитка виднів напис німецькою мовою — «Bericht über die von deutschen Besetzsungstruppen unmenschliche Grausamkeiten…»

— Там далі є англійський переклад.

Знайшовши його, я прочитав:

Рапорт про нелюдську жорстокість, якої допустився німецький окупаційний загін під командуванням полковника Дітріха Віммеля на острові Фраксос від 30 вересня до 2 жовтня 1943 року.

Я перегорнув сторінку.

Вранці 29 вересня 1943 року четверо рядових із спостережного пункту № 10, який входить у склад Арголідського округу й розташованого на мисі під назвою Бурані, що на південному березі острова Фраксос, мали вільний час і дістали дозвіл скупатися. О 12:45…

— Прочитайте останній абзац, — сказав Кончіс.

Присягаю Богом і всім для мене святим, що всі ці події я описав докладно і правдиво. Я бачив усе на власні очі й ні разу не втрутився. За те присуджую собі смертний вирок.

Я зиркнув з-понад аркуша на нього.

— Порядний німець.

— Ні. Ось так може ствердити тільки той, хто вважає самогубство порядним вчинком. Хибна думка. Розпач — це недуга, така сама згубна, як Віммелеве збоченство.

Несподівано мені сплив на гадку вірш Вільяма Блейка. Десь так: «Краще вбити дитину в колисці, ніж плекать невситиму пристрасть». Свого часу цією цитатою я намовляв на гріх — і дівчат, і себе самого.

— Ніколасе, ви мусите зробити вибір, — гнув своє Кончіс. — Треба до когось приєднатися. Або до ватажка, вбивці, який знав тільки одне слово, зате найвагоміше, або до Антона. Останнє означає спостерігати і впадати в розпач. У першому випадку ви накладаєте руки на своє тіло, в другому — на свою душу.

— Але ж у всякому випадку я можу жаліти Антона.

— Можете. Та чи мусите?

Згадавши Алісон, я зрозумів, що вибору немає. Я жалів її так само, як і незнайомого німця, що промайнув переді мною на екрані. А може, й захоплювався нею, тобто заздрив їй, одній з тих, що зайшли далі від мене на шляху життя. І Алісон, і Антон впали в такий розпач, що вже не могли спостерігати далі. А мені залишилось одне — накласти руки на свою душу.

— Так, — відповів я. — Він не міг інакше.

— Отже, ви хворі. Живете не життям, а смертю.

— Це залежить від кута зору.