Маг - Джон Роберт Фаулз

Третій жертві заткнули кляпом рота й прив’язали до стільця в куті. То був могутній чолов’яга. Трохи потовчений, серйозно поранена рука, але його, як видно, ще не катували. Віммель почав із тих, яких легше зламати.

Творці фільмів — наприклад, Росселліні — подають приклад, як у таких ситуаціях має повестися позитивний герой. Належить виголосити фашистським виродкам коротку, зате нищівну осудливу промову. Виступити від імени людства й історії й поставити негідників на місце. Однак признаюся, що я почував тільки гострий інстинктивний страх за свою шкуру. Знаєте, Ніколасе, я гадав, — а Віммель дав мені час подумати, — що вони й мене катуватимуть. Не знати, за що й чому. Таж у світі не стало здорового глузду. Якщо люди можуть виробляти таке з іншими людьми…

Я обернувся до Віммеля. Дивна річ — з усіх присутніх саме в нього була подоба, найближча до людської. Втомлений і злий. Видно, що гидує кривавою яткою, яку влаштували його підлеглі, й навіть трохи соромиться її.

— Їм подобається це робити. Мені — ні, — сказав він по-англійському. — Я б хотів, щоб ви поговорили з цим убивцею, перш ніж вони візьмуться за нього.

— Про що з ним говорити? — спитав я.

— Хочу знати імена його товаришів. Імена помічників. Місця криївок і складів зброї. Якщо він усе це видасть, то, ручаюся, його розстріляють як порядного солдата.

— Невже мало того, що ви дізналися від тих двох?

— Вони сказали все, що знали. А він знає більше, — відповів полковник. — Я віддавна хотів натрапити на такого типа. Він бачив, як мучаться його товариші, й усе одно тримав язика за зубами. І нам не під силу змусити його признатися. Може, вам це вдасться. Скажіть усе, як є. Скажіть правду. Ви недолюблюєте нас, німців. Ви освічена людина. Ви хочете припинити цю… процедуру. Ви радите викласти все, що йому відомо. Це не гріх, бо нема куди діватися. Зрозуміли? Ходімо.

Ми перейшли до сусідньої кімнати, теж порожньої. Зразу ж сюди затягли пораненого — не відв’язавши від стільця — і залишили посеред кімнати. Навпроти поставили стільця для мене. Сівши збоку, полковник помахом руки випровадив катів за двері. І я заговорив.

Я виконав усе, що наказав Віммель. Умовляв партизана сказати все, що йому відомо. Мабуть, ви, Ніколасе, подумаєте про долю людей, яких він мав видати, й скажете, що я вчинив підло… Однак тієї ночі все моє життя обмежилося двома шкільними кімнатами. До них звелася вся дійсність. Я вважав своїм обов’язком покласти край жахливій деградації людини як такої. Мені здавалося, що маніякальна впертість цього критянина безпосередньо сприяє цій деградації, ба навіть стає її складником.

Я пояснював, що я не колабораціоніст, а лікар, що мій запеклий ворог — страждання людини. Від імени всієї Греції запевняв, що Бог простить його за признання. Тлумачив, що годі вже мучитися його товаришам, бо є межа, за якою ніхто не витерпить мук… і таке інше. Я вжив усіх аргументів, які тільки могли спасти на думку.

Але на його обличчі застиг вираз ворожости й ненависти до мене. Сумніваюся, чи він взагалі мене слухав. Мабуть, наперед вирішив, що я зрадник і всі мої слова брехливі.

Нарешті я замовк і глянув на полковника. Мені не вдалося приховати, що я вже відчув свою невдачу. Тим часом він, мабуть, засигналив вартовим. Один із них увійшов, став за спиною критянина й вийняв затичку з рота. Зразу ж вирвався такий крик, що набубнявіли жили на шиї. Ватажок ревнув те саме слово, одне-єдине: елевтерія. У цьому крику не було ані дрібки чогось піднесеного. Партизан вихлюпнув у ньому скажену лють, неначе жбурнув на нас пляшкою з коктейлем Молотова. Вартовий брутально заткнув рота кляпом.

Звичайно ж, це слово слугувало бідоласі не символом благородної ідеї чи високої мети. Воно стало останньою зброєю, і він нею скористався.

— Заберіть його й чекайте моїх наказів, — звелів полковник. Ватажка відволокли до кошмарної кімнати. Віммель підійшов до вікна, розчахнув віконниці в пітьму, трохи постояв мовчки, а тоді обернувся до мене:

— Тепер ви розумієте, чому я мушу застосовувати такі методи.

— Я вже нічого не розумію, — відповів я.

— У такому разі вам добре було б подивитися на розмову моїх солдатів з цією худобиною, — розсудив він.

— Ради бога, не вдайтеся до такого, — попросив я.

Полковник спитав, чи не вважаю я, що він насолоджується такими сценами. Я промовчав. Тоді він сказав:

— Я б залюбки висиджував у штабі, підписував документи й милувався пам’ятками архітектури. Ви мені не вірите. Маєте мене за садиста. Помиляєтеся. Я реаліст.

Я сидів і мовчав. Ставши переді мною, Віммель пообіцяв:

— Вас замкнуть в окремій кімнаті. Я розпоряджуся, щоб вам дали їсти й пити. Між нами, цивілізованими людьми, кажучи: я жалкую за те, що сталося вдень, і за те, що коїться досі за стіною. Звичайно ж, ви не заручник.

Я глянув на нього. Мабуть, у цьому погляді відбилися приголомшення й вдячність.

— Звольте затямити ось що, — сказав він. — Як і кожний порядний офіцер, я маю одну-єдину високу мету — виконати історичне завдання німців, тобто запровадити порядок у хаосі Європи. Коли ми впораємося з цим завданням, тоді буде час на пісні.

Сам не знаю як, але я відчув, що він виголошує неправду. Одна з найбільших помилок нашого часу — це така поширена думка: нацисти змогли прийти до влади,