Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

поширилася й на його власне тіло, яке завжди потурало таким протиприродним зв’язкам тим, що хизувалося перед жінками модною мужністю, хоч він, як для неї, мав надто багато розуму й внутрішніх суперечностей. Іноді його просто-таки поймали ревнощі до свого зовнішнього вигляду, як до суперника, що вдається до дешевих і не зовсім чесних засобів, і в цьому виявлялася суперечність, властива й решті людей, хоч вони її й не відчувають. Адже то він сам дбав про це тіло, надаючи йому гімнастичними вправами тієї форми, виразности, тієї готовности до дій, вплив на внутрішній світ яких не такий уже й малий, щоб його не можна було порівнювати з впливом завжди усміхненого чи завжди суворого обличчям на душевний стан; і в більшости людей тіло, хоч як дивно, або занедбане, сформоване й спотворене випадковостями і, здається, майже не має нічого спільного з їхнім розумом і сутністю, або сховане під личиною спорту, яка надає йому такого вигляду, як у ті години, коли воно у відпустці від самого себе. Адже це — години, коли людина снить наяву, пливе на хвилях мрії про бажаний вигляд, мимоволі запозичений із часописів цього великого й чудового світу. Всі оті м’язисті й засмаглі тенісисти, вершники й автомобілісти, які мають вигляд знаменитих рекордсменів, хоча зазвичай просто непогано роблять свою справу, оті пишно вдягнені або пишно роздягнені жінки — всі вони не хто інші, як прожектери, й від звичайних мрійників відрізняються лише тим, що їхня мрія не затримується в голові, а фізично, драматично (якщо згадати про більш ніж сумнівні окультні явища, то так і хочеться сказати: ідеопластично) здійснюється спільними зусиллями на вільних просторах як творіння масової душі. Але зі звичайними фантазерами їх об’єднує одна безсумнівно спільна риса: це — певна поверховість їхнього сну наяву, і вона стосується і його глибини, і змісту. Проблема комплексної фізіономії наразі ще, здається, не розкрита; хоча ми навчилися робити висновки про вдачу людини з її почерку, голосу, пози під час сну й бозна з чого ще — висновки, іноді навіть навдивовижу слушні, — для тіла як цілого є лише зразки моди (за ними воно й надає собі вигляду) або, в крайньому разі, своєрідна моральна філософія лікування природними чинниками.

Та чиє це тіло — нашого духу, наших ідей, уявлень і планів чи наших безумств, зокрема й прекрасних? Ульріх ці безумства любив, а часом ще й учиняв, та попри це у створеному ними тілі він почувався незатишно.

69. Діотима й Ульріх. Продовження

І відчуття, що поверхня й глибина його життя позбавлені єдности, по-новому зміцнила в ньому насамперед Діотима. Те відчуття виразно заявляло про себе в поїздках з нею, які часом нагадували мандрівки крізь місячне сяйво, коли врода цієї молодої жінки відділялася від усієї її особистости й на хвилю маревом застилала йому очі. Ульріх добре розумів: усе, що він каже, Діотима порівнює з тим, що звичайно годиться — хоч і на певному, досить високому рівні узвичаєного — казати, і йому було приємно, що вона вважала його «незрілим», внаслідок чого він завжди сидів немовби перед поверненою навпаки далекоглядною трубою. Він робився чимраз меншим, і, коли розмовляв з нею, йому здавалося — чи принаймні майже здавалося — що він, стаючи на захист чогось тверезого й злого, у власних словах чує розмови останньої своєї шкільної пори, коли разом з товаришами захоплювався всілякими лиходіями й недолюдками світової історії просто через те, що так, з ідеалістичною відразою, їх називали вчителі. І коли Діотима зводила на нього прикрий погляд, Ульріх робився ще меншим і з моралі героїзму й експансіоністських прагнень збивався на грубо й невпевнено розперезану, затято фальшиву мораль перехідного віку — звичайно, якщо висловлюватися лише дуже фігурально, як ото в певному жесті чи слові можна виявити ледве вловиму подібність із жестами й словами, що вже давно вийшли з твого вжитку, ба навіть із тими жестами, котрі ти бачив лиш уві сні або невдоволено спостерігав в інших людей; і все ж таки в його прагненні якось вразити Діотиму така нотка була. Розум цієї жінки, яка без нього, розуму, була б неймовірно чарівна, в Ульріху пробуджував якесь нелюдське почуття, можливо, навіть острах перед розумом, неприязнь до всього великого, почуття дуже невиразне, ледве помітне, либонь, навіть надто швидкоплинне для того, щоб називати його так претензійно — «почуття»! Та якби витлумачити його докладніше словами, то вони, мабуть, розповіли б, що не лише ідеалізм цієї жінки, а й сам світовий ідеалізм в усій його широті й з усіма його розгалуженнями Ульріх навіч бачив просто-таки над її грецькою маківкою; ще трохи, і перед ним постали б роги диявола! Тоді Ульріх ставав іще меншим і повертався, якщо й далі висловлюватись фігурально, до першої, пристрасної моралі дитинства, в чиїх очах, як в очах газелі, застигли спокуса й переляк. Ніжні відчування тієї пори можуть в одну-однісіньку мить захвату запалити весь тоді ще маленький світ, позаяк не мають ні мети, ні можливости чого-небудь домогтися і являють собою суцільний, безмежний вогонь; це не дуже було схоже на Ульріха, однак у товаристві Діотими тужив він, зрештою, саме за цими почуттями дитинства, хоч уже ледве їх і пригадував, тому що в них лишається так мало спільного з умовами, в яких живе доросла людина.

І якось він їй у цьому мало не зізнався. Під час однієї з поїздок вони вийшли з машини й спустилися до невеликої долини, що нагадувала гирло річки — луги, порослі лісом круті береги — й мала форму нерівного трикутника, посеред якого в’юнився зашерхлий на приморозку струмок. На схилах дерева були місцями вирубані, а ті поодинокі, що лишилися на лісосіках та гребенях пагорбів, мали вигляд повтиканих там і сям пір’яних султанів. Цей краєвид спокусив їх пройтися; стояв один із тих зворушливих безсніжних днів, які серед зими справляють враження вицвілої літньої сукні, що вийшла з моди. Несподівано Діотима спитала в кузена:

 — А чому Арнгайм, власне, називає вас активістом? Він каже, що голова ваша завжди заклопотана тим, як усе змінити й поліпшити. — Вона раптом пригадала, що її розмова з Арнгаймом про Ульріха й Генерала завершилася, по суті, нічим. — Я цього не розумію, — провадила вона. — Адже ви, здається мені, рідко про що говорите серйозно. Та в нас із вами — спільне відповідальне завдання, тож я маю поставити