Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Ні, — мовив Ульріх.
— Цікаво, що вам відповів Арнгайм?
— Сказав, що дух нині — безвладний споглядач реальних процесів, бо він, мовляв, ухиляється від великих завдань, які ставить життя. Арнгайм закликав мене придивитись до того, про що розводяться мистецтва, яка дріб’язковість панує в церквах, які вузькі навіть обрії вчености! І порадив подумати про те, що землю тим часом просто-таки ділять. Потім заявив, що саме про це й хотів зі мною порозмовляти!
— І що ж ви відповіли? — нетерпеливилася Діотима, здогадавшись, як їй здавалося, що Арнгайм хотів дорікнути кузенові за його байдужість до питань паралельної акції.
— Я відповів, що саме здійснення завжди приваблює мене менше, ніж нездійснене, при цьому я маю на увазі не лише нездійсненне, скажімо, в майбутньому, але такою самою мірою й те, що пропущено й уже минуло. Мені здається, суть нашої історії в тому, що ми щоразу, здійснивши невеличку частину якої-небудь ідеї, на радощах більшу її частину лишаємо незавершеною. Прекрасно поставлені цілі — це зазвичай споганені начерки ідей; а втім, і прекрасні особистості також; так я йому й сказав. У нас виявився досить різний підхід до речей.
— Ви поводились, як задерика! — ображено кинула Діотима.
— Зате він сказав мені, ким я йому здаюся, коли відмовляюсь від активних зусиль задля якогось там ґенерального впорядкування незавершених думок. Хочете, й вам скажу? Людиною, котра лягає спати на землю поряд із постеленим для неї ліжком. Це, мовляв, — марнування енергії, тобто щось навіть, із фізичного боку, аморальне, коли йдеться особисто про мене, додав він. Арнгайм силкувався все ж таки втовкмачити мені, що великомасштабних духовних цілей можна досягти, лише враховуючи нинішнє співвідношення економічних, політичних і, не в останню чергу, духовних сил. Сам він вважає, що етичніше було б це співвідношення використовувати, ніж ним нехтувати. Ох, як же він мене допікав! Обізвав дуже великим активістом в обороні — в обороні, зведеній судомою. Гадаю, він має якусь не зовсім добропристойну причину домагатися моєї уваги!
— Він хоче вам допомогти! — осудливо вигукнула Діотима.
— Та ні, — відказав Ульріх, — Я, мабуть, — лише невеличкий камінчик, а ось він нагадує розкішну, опуклу скляну кулю. Одначе я маю таке враження, що він мене боїться.
На це Діотима нічого не відповіла. Розповідав Ульріх, може, й надто самовпевнено, але їй спало на думку, що розмова, яку він оце переказав, була не зовсім така, якою здалася їй зі слів Арнгайма. Це Діотиму навіть стривожило. Хоча на інтриґи вона вважала Арнгайма анітрохи не здатним, Ульріх здобув у її очах все ж таки більшу довіру, і вона звернулася до нього із запитанням, що ж він порадить їй робити з ґенералом Штумом.
— Тримати на відстані! — відповів Ульріх, і Діотима не змогла не дорікнути собі за те, що ці слова припали їй до вподоби.
67. Діотима й Ульріх
На цю пору Діотимине ставлення до Ульріха завдяки їхнім зустрічам, що ввійшли вже у звичку, помітно поліпшилось. Їм часто доводилося разом робити візити, і він приходив до неї по кілька разів на тиждень, до того ж нерідко без попередження й невчасно. За таких обставин обом було зручно здобувати вигоду зі своїх родинних зв’язків і по-сімейному пом’якшувати суворі світські приписи. Діотима приймала Ульріха не завжди у вітальні й у строгому — від зібраних у вузол кіс до подолу — панцирі, а інколи й у легкому домашньому безладі, хоч безлад цей був, утім, досить обережний. Між ними виникла своєрідна єдність, що виявлялася переважно у формі спілкування; але форми впливають на внутрішній зміст, і почуття, з яких ці форми народжуються, можуть від них і прокидатись.
Надзвичайна врода Діотими іноді проймала Ульріха до глибини єства. Тоді вона бачилася йому молодою, високою, повною, породистою телицею, що впевнено стоїть на ногах і пильно придивляється до сухої трави, пощипуючи її. Тож навіть у такі хвилини він поглядав на неї не без тієї ущипливої іронії, яку породжувала глибока злість і яка порівняннями з тваринного світу помщалася Діотиминій духовній шляхетності; та злість була спрямована не так проти цієї дурненької цяці, як проти школи, де її старання мали успіх. «А якою милою вона була б, — міркував він, — якби виявилася неосвіченою, недбалою й такою добродушною, яким завжди буває велике, тепле жіноче тіло, коли воно не забиває собі голову ніякими винятковими ідеями!» Отак знаменита дружина начальника відділу Туцці, про якого ходило стільки всіляких перегудів, вислизала зі свого тіла, й зоставалося лише воно саме, мов сон, що разом із подушками, ліжком і тим, кому він сниться, обертається на білу хмарину, зовсім самотню на світі зі своєю ніжністю.
Та коли Ульріх повертався з таких мандрів уяви до реальности, він бачив перед собою цілеспрямований буржуазний розум, що шукав спілкування з аристократичними думками. Коли натури глибоко протилежні, фізична спорідненість викликає, до речі, тривогу, й для цього достатньо навіть уже самої ідеї споріднености, просто почуття власної гідности; брати й сестри іноді не годні терпіти одне одного без будь-якої видимої причини, яка б це пояснювала, — просто через те, що вже своїм існуванням ставлять одне одного під сумнів і слугують одне одному трохи викривленим дзеркалом. Діотима була приблизно така сама на зріст, як і Ульріх, і цього часом виявлялося досить для того, щоб пробудити думку, що вона йому родичка, й викликати в нього відразу до її тіла. Щодо цього він переклав на неї завдання, яке, хоч і в трохи зміненому вигляді, загалом лежало на товаришеві його юности Вальтеру, — завдання, власне, дратувати й принижувати його, Ульріхові, гордощі; так невдалі давні світлини, на яких ми впізнаємо себе, кидають, буває, виклик нашим гордощам і воднораз принижують нас у власних очах. Виходило, що й у недовірі, яку Ульріх відчував до Діотими, було, мабуть, щось таке, що поєднувало обох і зв’язувало — одне слово, подих справжньої приязни, достоту так само, як колишня щира прихильність до Вальтера
