Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

давала йому змогу протиставляти невихованості молодшого Ульріха свою товариську привітність, джерело якої для того лишалося загадкою. Щоправда, Ульріхові й самому не хотілося дуже принижувати свого супротивника, адже він вирішив уже не кидатися так легковажно в ще одну з тих половинчастих і негідних авантюр, що ними його минуле було аж надто багате, і проґрес, який він бачив у взаєминах між Арнгаймом і Діотимою, додавав його наміру ще більшої твердости. Тому зазвичай він намагався, щоб вістря його нападів нагадувало кінчик гнучкої рапіри з невеличким ковпачком, який по-дружньому пом’якшує удар. Це порівняння придумала, до речі, Діотима. Кузен викликав у неї подив. Його відкрите обличчя з ясним чолом, спокійний подих грудей, не сковані рухи рук і ніг давали їй привід гадати, що в цьому тілі не можуть звити гнізда лихі, підступні, розбещено-похітливі потяги; ба більше, певною мірою вона навіть пишалася таким привабливим виглядом представника своєї родини й уже на самому початку знайомства поклала собі взяти Ульріха під свою опіку. Якби чуб він мав чорний, плечі — перехняблені, шкіру — нечисту, а лоб — низький, то вона сказала б, що такі самі в нього й думки; але вигляд, який Ульріх мав насправді, лише трохи не відповідав, здавалося їй, його переконанням, і це чомусь викликало в неї тривогу. Щупальці її знаменитої інтуїції марно дошукувалися причин, хоча на других кінчиках щупалець ці пошуки робили їй приємність. У певному розумінні — звичайно, не зовсім серйозному — розмовляти з Ульріхом іноді їй було навіть приємніше, ніж із Арнгаймом. З Ульріхом Діотима легше вдовольняла свою потребу в перевазі, з ним вона трималася впевненіше, а те, що вважала в ньому легковажністю, екстраваґантністю чи незрілістю, певною мірою сповнювало її втіхою, яка врівноважувала її з дня на день небезпечніший ідеалізм, що, як вона бачили, непередбачувано поглиблювався в її почуттях до Арнгайма. Душа — річ страшенно складна, а відтак матеріалізм — весела. Давати лад взаєминам з Арнгаймом часом вимагало від неї такого самого напруження, як і її салон, і погордливе ставлення до Ульріха приносило їй у житті полегкість. Вона себе не розуміла, однак цей ефект помітила й тому могла, розгнівавшись на кузена за яке-небудь його зауваження, скоса кинути на нього погляд, що відбивав лише крихітну усмішку в кутиках її очей, тоді як самі очі ідеалістично незворушно, ба навіть трохи зневажливо дивилися перед себе.

Принаймні хай там які були на це причини, а Діотима з Арнгаймом ставилися до Ульріха так, як ото двоє забіяк зі страху поперемінно намагаються втягти поміж себе когось третього, і така ситуація була для нього досить небезпечна, тому що через Діотиму поставало животрепетне запитання: мають чи не мають люди бути у злагоді з власним тілом?

68. Відступ від теми:

чи мають люди бути у злагоді з власним тілом?

Незалежно від того, що було написано на обличчях цих двох родичів, під час тривалих поїздок у машині обох їх погойдувало на сидінні, й через це їхній одяг торкався, трохи притулявсь один до одного, а тоді знову відтулявся; помітно це було лише по плечах, бо обоє сиділи під однією на двох запоною, але їхнім тілам ці пом’якшені одягом доторки були такі самі приємні, хоч і невиразні, як місячної ночі очам — краєвид. Ульріх не був байдужий до цієї рафінованої гри кохання, хоч і не сприймав її аж надто серйозно. Таке надзвичайно витончене перенесення жадання з тіла на одяг, з обіймів на перешкоди, одне слово, з мети на шлях до неї відповідало його натурі; її чуттєвість вабила Ульріха до жінки, однак вища сила цієї натури утримували її від чужої людини, яка їй не пасувала, щойно натура невблаганно виразно це усвідомлювала й тому завжди розривалася поміж симпатією й антипатією. Але це означає, що висока краса тіла, краса людяна, мить, коли мелодія духу підноситься з інструмента природи, або ота інша мить, коли тіло нагадує келих, наповнений містичним трунком, — ця краса лишалася йому невідомою все життя, якщо не брати до уваги мрій, що колись були звернені до пані майорихи й надовго позбавили його таких симпатій.

Відтоді всі його взаємини з жінками складалися якось не так, а коли обидві сторони виявляють трохи доброї волі, це виходить, на жаль, дуже просто. Є шаблон почуттів, дій і ускладнень, і щойно чоловік та жінка про нього згадають, їм уже здається, що вони ось-ось опиняться в його полоні, і такий процес у суті своїй має зворотний характер, коли завершальні події проштовхуються наперед, і це вже не той струмок, що витікає із джерела; про чисту радість двох людей одного від одного, про це найпростіше й найглибше з любовних почуттів, це природне джерело решти почуттів, у разі такої психологічної перестановки можна забувати взагалі. Отож і Ульріх у своїх поїздках з Діотимою нерідко пригадував, як вони прощалися після його першого візиту. Він тримав тоді її м’яку руку в своїй, штучно удосконалену й ушляхетнену невагому руку, і вони дивились одне одному в очі; обоє запевне відчували антипатію, але думали про те, що могли б усе ж таки спопелитись одне від одного. Від того видіння щось поміж них зосталося. Так угорі дві голови обдають одна одну страшним холодом, тоді як унизу тіла, палаючи й не чинячи опору, вливаються одне в одне. Є в цьому щось лиховісно-міфічне, як у двоголовому богові чи в чортовому копиті, й воно неабияк збивало з пантелику Ульріха в юності, коли з ним траплялося таке частіше, але з роками з’ясувалося, що це — всього-на-всього дуже цивілізований стимул кохання, точнісінько такий самий, як заміна голизни роздягненістю. Ніщо не розпалює цивілізованого кохання дужче, ніж солодке усвідомлення, що ти здатний викликати в людині такий захват, довести її до такого божевілля й таких перемін, домогтися яких по-іншому лишається тільки один шлях: просто зважитися на вбивство… І справді, подумати лишень — щоб отакі переміни могли статися з цивілізованими людьми, щоб ми могли отак на когось вплинути?!. Хіба не таке запитання, не такий подив стоїть у сміливих і осклянілих очах усіх, хто пристає до самотнього острова хтивости, де вони — і вбивці, й доля, й Бог і де у вкрай зручний спосіб досягають найвищого для них ступеня ірраціональности й авантюризму?

З часом в Ульріха прокинулась антипатія до цього різновиду кохання, і врешті вона