Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Тривалий час Ульріха це, позаяк Діотиму він усе ж таки недолюблював, дуже дивувало, й він не міг збагнути, в чому тут річ. Іноді вони вибиралися гуртом на короткі прогулянки; Туцці схвалив ідею Діотими, й тепер вона користалася з погожої днини, щоб, незважаючи на несприятливу пору року, показати Арнгаймові «мальовничі віденські околиці» (щодо цього Діотима не вживала жодних інших висловів, крім цього штампа), й Ульріхові щоразу випадала роль старшої родички, яку беруть із собою берегти честь молодшої, тому що начальник відділу Туцці не міг відлучитися зі служби, а згодом Ульріх, коли Арнгайма не бувало в місті, почав виїздити з Діотимою вже й сам. Для таких екскурсій, як потім і для потреб, безпосередньо пов’язаних з акцією, Арнгайм надавав автомобілі, й то стільки, скільки було потрібно, бо оздоблений виїзд його ясновельможности в місті надто добре знали, й він одразу впадав у вічі; а втім, ті автомобілі також не були власністю самого Арнгайма, адже багаті люди завжди знаходять інших багатих, ладних залюбки зробити їм послугу.
Такі поїздки слугували не лише розвазі, але й мали на меті залучити до участи у вітчизняній акції заможних, впливових людей і відбувалися в самому місті ще частіше, ніж за його межами. Ці двоє родичів побачили разом багато красот: меблі доби Марії Терезії, палаци в стилі бароко, людей, котрих їхні слуги все ще носили по світу на руках, новочасні будівлі з великими анфіладами кімнат, палаци банків і суміш іспанської штивности з побутовими звичками середнього стану у помешканнях високих слуг держави. Загалом, коли йшлося про аристократію, то були рештки розкішного життєвого укладу без водогону, а в будинках та конференц-залах багатої буржуазії цей уклад повторювався як гігієнічно поліпшена, виконана з більшим смаком, однак блідіша копія. Панівна каста завжди лишається трохи варварською; в аристократичних замках жужіль і всілякі рештки, які не догоріли в подальшому тлінні часу, зосталися на колишніх своїх місцях; відразу за розкішними сходами можна було ступити на трухляву підлогу, а огидна нова мебля безтурботно стояла собі поміж чудових старожитностей. Клас тих, хто піднявся суспільною драбиною, клас, закоханий у великі й величні моменти своїх попередників, мимоволі робив, навпаки, вибагливий і витончений вибір. Якщо замок ставав власністю буржуазної родини, то в ньому не лише з’являлися сучасні вигоди, як ото електричні дроти коло фамільної люстри, а й у всьому вмеблюванні зникало що-небудь не дуже привабливе, і його замінювало що-небудь цінне — наслідок або власного вибору, або безапеляційної поради експертів. Та особливо навально цей процес витончення проходив, утім, навіть не в замках, а в міських помешканнях, обставлених у дусі часу з позбавленою особистости пишнотою океанських пароплавів; у країні витонченого суспільного шанолюбства ці помешкання завдяки якому-небудь невловимому штриху, ледве помітному просвіту поміж меблями чи домінуванню десь на стіні якої-небудь картини зберігали, однак, ніжно-виразний відгомін великих, давно минулих подій.
У Діотими таке багатство «культури» викликало захват; вона завжди знала, що її батьківщина зберігає такі скарби, проте їхні масштаби вражали навіть її. Вони разом бували в гостинах за містом, і Ульріхові впадало в око, що фрукти там часто їли нечищеними, беручи їх просто рукою, або помічав іще щось таке, тоді як у домах великої буржуазії суворо дотримувалися церемоніалу ножа й виделки; такий самий висновок напрошувався й щодо бесід, яким була властива вишуканість, по суті, лише в буржуазних домах, тоді як в аристократичних колах переважала мова загальновживана, невимушена, нагадуючи мову візників. Діотима фанатично захищала все це від кузена. Маєтки буржуазії, визнавала вона, обладнані гігієнічніше й розумніше. У провінційних замках дворянства взимку мерзнеш; там не рідкість вузенькі, стоптані сходи, а низенькі, затхлі спальні сусідять із блискучими вітальнями. Нема, мовляв. і підйомника для страв та ванної кімнати для прислуги. Але в певному сенсі, захоплено завершувала Діотима, більше героїзму саме в них — оця спадковість, оця прекрасна недбалість!…
Для Ульріха такі виїзди були нагодою поміркувати над почуттям, що пов’язувало його з Діотимою. Та позаяк у всьому було повно всіляких відхилень, то спочатку потрібно трохи простежити їх, перше ніж підійти до вирішального моменту.
У ті часи жінки носили сукні, закриті від шиї до щиколоток на ногах, а в чоловіків, хоч вони ще й досі вдягаються майже так само, як тоді, одяг більше відповідав духові часу, демонструючи зовнішній вияв ще живого зв’язку бездоганної закритости й суворої стриманости, цієї ознаки, на загальну думку, належности чоловіка до вищого товариства. Прозора відвертість, з якою виставляють напоказ свою голизну, тоді навіть людині, не надто забобонній і не скованій соромом, що заважає гідно оцінити неприкрите тіло, здалася б поверненням до тваринного стану й то не через саму голизну, а через відмову від такого цивілізованого еротичного засобу, як одежа. Ба більше, у той час це, мабуть, назвали б поверненням навіть не до тваринного стану, а до стану ще нижчого, бо породистий трирічний кінь чи пустотливий хорт у своїй голизні багато виразніші, ніж цього може досягти людське тіло. Одначе тварини не можуть носити одягу; вони мають лише одну шкіру, а в людей тоді було ще багато шкір. Широкою вдяганкою, її рюшами, буфами, кльошами, каскадом розтрубів, мереживами й складками люди створювали собі поверхню, вп’ятеро більшу від власної; це був рясний, важко приступний, наладований еротичною енерґією ковпак, який приховував у собі тоненького білого звірка, що робився жахливо жаданим і змушував шукати себе. Був то визначений наперед процес, до якого вдається сама природа, спонукаючи свої створіння стовбурчити пір’я чи проливати хмари мороку, щоб коханням і страхом підносити тверезі дії, в яких уся притичина, до неземного шаленства.
Уперше в житті Діотима відчула, що ця гра глибоко, хоч анітрохи й не переходячи межі пристойности, зачепила і її. Кокетування не було їй чуже, адже у вищому світі кокетувати мала вміти кожна жінка, й Діотиминої уваги жодного разу не уникало, коли погляди молодиків у відповідь на її кокетування виражали щось інше, ніж шанобливе ставлення до неї; їй це навіть подобалось, бо вона відчувала свою силу м’яко, по-жіночому спиняти чоловіків, змушуючи їх спрямовані на неї, мов бичі роги, погляди звертати на речі ідеальні, про які саме промовляли її вуста. Але Ульріх, користаючись із родинної близькости й своєї самовідданої участи в паралельній акції, а також завдяки вигідному для нього додатку до заповіту, дозволяв собі вільності, які стрімко долали густе плетиво Діотиминого ідеалізму. Так, одного разу, коли вони знову виїхали за місто і
